Борис Курліков, незважаючи на солідний вік, може годинами говорити про те, як навчився живопису. Малювання стало для нього покликанням на все життя. А останнє не балувало: злидні, поневіряння, в’язниці.
Дід Курлікова, Євгеній, походив з кріпаків Псковської губернії.
– Його купив хотинський поміщик, бо дід був неабияким механіком, а панові такі робітники були вкрай потрібні, бо володів паровим млином, – розповідає Борис Семенович. – Дід одружився з місцевою дівчиною, виховали чотирьох дітей. Один з трьох синів і був мій батько. Я рано осиротів: коли мав 12 років, померла мати. Батько був мулярем, але спивався. Він знайшов собі іншу жінку, а мене тітка Агафія, татова сестра, віддала до сусіда пасти худобу за харчі. Довелося також багатіям носити воду, колоти дрова, мити підлоги.
"Хлопче, та ти ж художник, тобі вчитися треба!"
– А до школи не ходили?
– Закінчив два класи початкової школи. Найбільше мені запам’ятався перший урок малювання в першому класі. Учителька принесла півня, румунською "кокоша", й сказала, щоб ми намалювали його. Я взяв у сусідки
фарби і намалював. Вийшов, як живий. Мене похвалили, і тоді я вперше зрозумів, що малярство мені до душі. А щоби якось вижити, влаштувався підсобним робітником до ресторану "Літній сад". Тут крутив морозиво, носив дрова, палив пічки й прибирав. Тут і ночував. Платили 250 леїв (тобто треба було працювати три місяці, щоби купити собі юхтові чоботи). Перебув тут два роки й втік, бо вдарив дверима чоловіка власниці ресторану. Далі через знайомого кухаря влаштувався в інший подібний заклад, який називався "Чорний орел". При ньому було казино. Тут навчився різних азартних ігор, а коли мав вільний час, малював малюнки на білому папері з порожніх пачок з-під сигарет. А якось на буфетному столі намалював місцевого шулера. Хазяїн, колишній офіцер, запитав, хто це зробив. Довідавшись, що я, сказав: "Хлопче, та ти ж художник, тобі вчитися треба!"
Як каже Курліков, власник казино після тієї розмови познайомив його з учителем малювання Степаном Петренком, який викладав цей предмет у ліцеї.
– Добра була і талановита людина, – згадує Борис Семенович. – Вчився він у Києві у відомих художників. Запросив мене до себе додому, дав фарби і папір. Побачивши мої малюнки, відразу зарахував до гуртка обдарованих дітей, з якими займався: нас було 18 учнів. Пам’ятаю, що тоді перемалював листівку, яку зберігаю досі. Коли прийшов додому і розповів тітці про відвідини вчителя, вона заломила руки, мовляв, за заняття треба платити, а в нас грошей нема. Але вчитель про оплату не згадував і навіть наказав служниці готувати обід на трьох осіб: собі, мені і їй. Його дружини з дітьми тоді не було – поїхали кудись на курорт. Одне слово, протягом літа я став першим учнем Петренка. Займався в нього з 1934 до 1938 року. Можливо, займався б і далі, але окупаційна влада перевела Петренка кудись до Румунії.
Лише впродовж того літа Борис Курліков намалював понад 300 робіт. Це були переважно копії з картин відомих російських художників Шишкіна, Левітана, Рєпіна. Пробував хлопець відтворити на полотні й навколишню природу. А 1937 року відбулася перша художня виставка гуртківців. Найбільше картин – 88 – подав саме Курліков. За реалізовані твори юний художник отримав 271 лей. Збереглося фото тих часів: біля портрета Тараса Шевченка, натюрмортів "Квіти" та "Фрукти" стоїть убого вдягнутий Борис і всміхається. Вже після війни Петренко розшукав свого здібного учня, приїжджав до Хотина.
Переплив Дністер і потрапив до ГУЛАГу
Після того, як вчителя перевели до Румунії, голова хотинської культурної спілки Іон Бордеану запропонував Борису йти навчатися до художньої майстерні при монастирі у Бельцях.
– Я не захотів, – продовжує художник, – бо там панували суворі закони. До армії теж не хотілося. Товаришував тоді з сусідом Сергієм Біликом. Я не знав тоді, що він був прихованим комуністом. Сигуранца розсекретила його, коли Сергій був в армії, але ще до того він розповідав мені, що за Дністром краще живеться. Ми вирішили тікати до СРСР. Вночі 28 червня 1939 року переплили Дністер. У Кам’янці радянські прикордонники нас арештували, підстригли наголо, сфотографували. Цілодобово не давали спати, водили на допити, били. Вважали, що ми румунські шпигуни. Так тривало півроку. Потім мене засудили до трьох років виправних таборів за незаконний перехід кордону. Де подівся Сергій, не знаю досі. Очевидно, його розстріляли.
– І де відбували покарання?
– У Свердловській області, на лісорозробках. Рубали дерева, норма непосильна, та ще й треба було носити на станцію. 1942 року термін закінчився, але на волю не випустили, як сказав енкаведист: "Ти румунський підданий, а ця країна з нами воює, тому сидітимеш до кінця війни". Коли ж війна закінчилася, затримали "до особого розпорядження". І хоча перевели в табір інтернованих, режим утримання не змінився.
– Чи намагалися там малювати?
– Наносив татуювання кримінальним авторитетам. Якось направили мене в барак до них: начальник табору сприйняв мене за авторитета, бо я любив ходити, засунувши руки до кишень. А так робили лише злодії в законі. Один з авторитетів на прізвисько Сірий, побачивши, що я хочу йти на роботу, зрозумів, що я не з їхнього "цеху". Запитав, як я потрапив до табору. А потім сказав: "Што, свабоди захатєл, вон сколько єйо у нас!" Довідавшись, що маю прізвисько "художник", захотів татуювання. І не лише він.
На волю мене випустили аж у травні 1947 року.
Членом спілки не став, бо не дав хабара
Коли Борис Курліков приїхав додому, то не міг влаштуватися на роботу: був "під ковпаком" відповідних органів. Але знайшлася людина, яка не побоялася взяти його під свою опіку.
– У таборі на дорогу мені дали 500 рублів і три буханки хліба. Ці припаси швидко закінчилися, – веде далі художник. – Згідно з розпорядженням, я не мав права проживати десь інде, крім Хотина. А взяв мене на роботу мій старший приятель і друг Іван Пастух, який працював директором ткацької артілі. Я малював вивіски, плакати, наносив малюнки на килими. Малюнки, де були хрести і синьо-жовті кольори, бракували. В артілі працював п’ять років. Пізніше – в кооперативному товаристві художників і художньому фонді. Малював багато різного, але найбільше люблю пейзажі, майже всі Карпати обходив. Дехто з колег насміхався з мене, мовляв, хочеш Шишкіна перескочити. Малював хатки під соломою, інший народний побут, а мені казали малювати колгоспне життя, виробництво. Хотілося щось і продати, бо важко жилося, двоє дітей на руках. Це можна було зробити лише через художній салон, однак я не був членом Спілки художників. Дехто підказував мені, що потрібно дати голові обласної організації 1000 рублів, то й прийняли би. Але я не захотів цього робити. Тепер маю звання заслуженого майстра народного мистецтва України. Нині, хоча й вік не той, продовжую малювати, бо це продовжує мені життя.
Борис Семенович брав участь в обласних, республіканських і всесоюзних виставках. Його запрошували з персональною виставкою до Рязані. А 1996 року відбулася велика виставка його картин у Каунасі. Чимало робіт художника зберігається в приватних колекціях багатьох країн світу. 1984 року Курліков подарував 41 картину рідному місту.
А першого лютого його ювілейна виставка відкриється у виставковому залі Спілки художників на вул. І. Франка в Чернівцях.