Її прізвище шукали в афішах. Заради зустрічі з Галиною Янушевич витончені інтелігенти Чернівців йшли до театру. А вона не могла розчарувати глядача, тому завжди творила нові образи. Саме Галині Янушевич належить неперевершена роль Зої Жмут у "Вовчисі", поставленій за однойменним оповіданням Ольги Кобилянської.– Нічого не дам! Працюйте самі, ви молоді… я стара. Не дам, раз кажу, – не дам! – кричала дітям Зоя Жмут, прозвана в селі Вовчихою… І глядачі розуміли: буде так, як сказала Вовчиха – людина, яка з жадоби до грошей потайки від сім’ї складала їх у банку: гроші, зароблені гіркою працею близьких їй людей.
Сучасники Галини Яківни кажуть, що секрет легенди та засновниці Чернівецького драматичного театру був у її неперевершеній дикції, особливому ставленні до гриму, костюмів і… цілковитій самовіддачі на сцені.
"Вона була фанатом…"
– Вперше я побачив Галину Янушевич 12 січня 1941 року. Тоді і сформувався наш Чернівецький драматичний театр, – ділиться спогадами завідувач трупи, старожил Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Тарас РІДУШ. – Ніколи не забуду, якою вона була на сцені! Її талант у тому, що усі ролі вона грала по-різному. Королева Марія у "Марії Тюдор" Віктора Гюго, Гордиля у "Циганці Азі" Михайла Старицького, Бернарда у "Домі Бернарди Альби" Гарсіа Лорки… Ніхто не міг здогадатися, якою вона буде сьогодні. А якось вона грала чоловіка, і ніхто спершу не впізнав, що це Галина Яківна. А як вона фехтувала – як професіонал!
Галина Яківна ніколи не дозволяла собі грати "упівголоса". Чи ми грали денну виставу, чи ми грали на виїзді у селі, всюди вона грала так, як то має бути. Ніколи не відмовлялася від виїзних сцен, від життя на колесах. Зараз намагаюся згадати хоча б один день чи вечір, коли було відмінено виставу або репетицію через те, що Галина Яківна хвора і не може працювати, і не пригадую такого. Вона завжди "могла". Ми ніколи не бачили її слабкою. Хоча їй, літній жінці, інколи важкі були нічні автобусні переїзди, і холодні клуби, і залаштункова невлаштованість… Але вона завжди приходила на виїзний спектакль раніше за інших, жодного разу не примушувала чекати на себе.
– Мені запам’яталися її великі очі. А як вона трепетно ставилася до гриму та костюмів. Галина Яківна завжди говорила: "Коли одягаєш костюм, відчуваєш якусь незвідану глибину свого серця...". Вона створювала характер вистави, а тому з нею глядач мандрував у часі. Вона була фанатом своєї справи!
– Галина Яківна грала до останнього, до тієї фатальної виїзної вистави, після якої обірвалося її життя, – із сумом каже Тарас Дмитрович. – Нещасний випадок стався сьомого грудня 1983 року. Ми були на виїзді у селі Горіхівці і грали виставу. За сценою було темно. Вона не помітила сходинки, впала і травмувалася. Декілька днів Галина Яківна хворіла і померла 25 грудня.
"У її будинку на вулиці Шевченка, 13, збирався весь бомонд"
– Галина Яківна та її чоловік, легендарний актор Петро Міхневич, жили у будинку на Шевченка, 13. Ох, ця привітна затишна оселя! Вона об’єднувала різних людей: акторів, вчителів, колгоспників, бібліотекарів, письменників, музикантів і просто шанувальників магічного таланту цього творчого дуету, – продовжує Тарас Рідуш. – Тут збирався весь літературний бомонд Чернівців. Усіх завжди зустрічав її коханий "Міхнеша". Говорили лише про мистецтво. У подружжя було багато споминів. Вони розповідали про своє спілкування з київськими корифеями. А якими гарними та мудрими були їхні анекдоти! Галина Яківна любила розповідати історію про свого шанувальника. Коли вона виступала у Харкові, майор міліції настирно надсилав їй записки і запрошував на обід. Вона погодилася. Коли ж за столиком у ресторані офіціант запитав, що пара бажає замовити, офіцер відповів: "Для актриси лише шампанське… ну, і треба чимось закусити – несіть оселедець…"– А ось дні народження на Шевченка, 13, були домашніми і душевними. Галина Яківна не дуже любила гучно зустрічати свої дні народження. Легендарна актриса любила спокій, – каже
Т. Рідуш. – Вона часто бувала у парку Шіллера. "Тут мені хочеться відпочити від… людських облич, – пояснювала". А потім знову тріумфально виходила на сцену… Яка була акторська гра, якою неймовірною була публіка! І куди в наш час зник цей вишуканий театральний шарм?!
– Плачеш? – запитує народна артистка України Ольга ІЛЬЇНА, яка несподівано з’являється у кабінеті, де ми розмовляємо з Тарасом Рідушем.
– Ні, просто з великим трепетом і приємністю згадую часи, коли зал був повний і квитки розкуповували за день…
– Слава Богу, що вона була у нашому театрі і творила цей шарм, – каже Ольга Олексіївна. – І навіть, коли не стало Галини Яківни, театр тримався на тих ідеалах, які вона залишила.
ДОВІДКА
Галина Яківна Янушевич народилася 14 грудня 1907 року. Доля їй випала непроста. Мати рано померла, залишивши на руках доньки молодших брата і сестру. Батько працював залізничником, тому наполіг на вступі Галини до залізничного технікуму. Але вона там провчилася недовго. 1925 року 17-річна Галина, проти волі батька, вступає до Київського театрального технікуму.
У вересні 1927 року вона починає працювати у Київському державному українському драматичному театрі імені Івана Франка. Тут вона знайомиться з майбутнім чоловіком – Петром Міхневичем. І вже 1931 року подружжя починає працювати у новоствореному Харківському театрі революції. Через дев’ять років цей театр перевели до Чернівців. Неперевершена гра акторів зробила наш театр одним з кращих у країні.
На Буковині до Галини Яківни приходить шалений успіх.
Її кращі ролі: Марія Федорчук – "Земля", Мавра – "У неділю рано …", Зоя Жмут – "Вовчиха" за творами Ольги Кобилянської, Королева Марія – "Марія Тюдор" Віктора Гюго, Голда – "Тев’є-молочар" за Шоломом-Алейхемом, Гордиля – "Циганка Аза" Михайла Старицького, Бернарда – "Дім Бернарди Альби" Гарсіа Лорки, тітонька Руціа – "Птахи нашої молодості" І. Друце…
