Завідувач тифлоелектронної бібліотеки УТОСу зовсім незрячий Віталій Лукін демонструє кореспондентові "МБ" своє вміння працювати на комп’ютері. Увімкнувши озвучену програму та керуючись голосом диктора, він швидко і без жодної помилки набирає у Word текст українською мовою, міняє шрифти, розміри, зберігає набране. І все це – за лічені секунди. На наше прохання він так само швидко знайшов у електронній бібліотеці серед 30 тисяч книжок "Каштанку" Антона Чехова, а серед музичних записів – "Смерекову хату" Павла Дворського.
– З комп’ютером я знайомився на дотик, – пояснює Віталій Лукін. – Дуже довго – по буквах – вивчав клавіатуру. Один незрячий викладач університету з Одеси придумав озвучену програму "Кноп". Натискуєш на кнопку, а голос називає букву. І тут велику роль відіграє пам’ять. Те, що зряча людина бачить на моніторі, незрячому потрібно уявити та відкласти у своїй пам’яті. А потім гортати її, наче добре прочитану книжку.
Віталій почав цікавитися комп’ютерами 1999 року. Саме тоді в УТОСі з’явився перший комп’ютер і почала формуватися електронна бібліотека. Закінчивши Одеську школу-інтернат для незрячих та юридичний факультет ЧНУ, Віталій працював на півставки бібліотекарем.
– Спершу я навіть боявся близько підійти до комп’ютера, аби щось не пошкодити, – зізнається чоловік. – Та згодом таки наважився – почав освоювати це диво техніки.
– 2003 року в УТОСі вже було три комп’ютери, – продовжує Віталій. – Нам виділили окреме приміщення. Почало приходити багато людей, цікавитися, чим я займаюся. Деякі незрячі просили навчити і їх працювати на комп’ютері. Я нікому не відмовив. Садив їх поруч із собою, брав за руку і показував, куди натискати. Так я навчив десь п’ятдесят осіб. Дівчата-студентки самостійно набирали свої реферати і дипломні роботи. Нещодавно до мене прийшла мама незрячої дівчинки, котра вчилася у мене. Розповіла, що її донька-школярка найкраще в класі знає інформатику і отримує по 12 балів. Минулого року двічі на тиждень я вів інформатику в незрячих студентів, котрі навчаються в медичному коледжі . Спершу мені не дозволяли цим займатися, мовляв, у тебе немає посвідчення про закінчення комп’ютерних курсів. Пішов я на вулицю Боженка, де є такі курси. Поговорив з інструктором, показав, що вмію робити на комп’ютері. То мені одразу ж виписали посвідчення про закінчення курсів, сказавши, що більше, ніж знаю, не можуть мене навчити. У мене вдома є комп’ютер, який я зібрав сам із окремих деталей. Тепер щоранку "перечитую" всі новини, особливо цікавлюся футбольними.
Дружина часто дорікає Віталієві, що він годинами просиджує за комп’ютером. Інколи, розсердившись, запитує: "Хто для тебе дорожчий: я чи твій комп’ютер?" А він жартома відповідає: "Коханка "Клава", маючи на увазі клавіатуру.
– Без комп’ютера я, напевно, вже не зміг би, – зізнається Віталій. – Це такий потік інформації для незрячої людини! До того ж є можливість познайомитися та поспілкуватися з подібними людьми з усього світу. Ми обмінюємося програмами, всілякими новинками. Ніхто нічого не приховує. Сліпота зробила нас відкритими і чесними.
Зараз чимало незрячих людей купують комп’ютери, бо вони їм потрібні навіть більше, ніж зрячим. Приходять до мене і просять: "Віталію, зроби так, щоби він заговорив". Нікому не відмовляю. Також озвучую незрячим мобільні телефони, для чого придбав в одеситів спеціальну програму. Роблю це безкоштовно, бо звідки в інвалідів гроші, аби заплатити. Я теж не можу дозволити собі придбати новий комп’ютер, хоча дуже хочеться. Грошей, які ми отримуємо з дружиною – інвалідом першої групи по зору, ледь вистачає на двох наших синів. На щастя, вони народилися зрячими. І їм буде набагато легше, ніж мені.

КОМЕНТАР
Олександр ФЕСЕНКО, ГОЛОВНИЙ РЕАБІЛІТОЛОГ УТОСУ:
У цій справі потрібні передусім відданість і віра, що немає нічого неможливого. Ці дві риси й притаманні Віталієві. Тому маємо конкретний результат. Його реальні успіхи дають можливість переконати інших, що все можливе і не такий страший чорт, як його малюють. Тому навіть така складна техніка, як комп’ютер, підвладна незрячій людині. Хоча й створювали його зрячі для зрячих. Це вже самі незрячі почали пристосовувати його до своїх можливостей і потреб. На жаль, в Україні ще немає такого формату синтезованого голосу, як у Росії та в інших країнах. Тому його доводиться розробляти таким ентузіастам, як Віталій. Ми також користуємося комп’ютером для того, щоби роздруковувати та розсилати через Інтернет зроблені нами книжки, пам’ятки тощо. Це також робить Віталій. Він надсилає нашу продукцію своїм друзям в інші країни, а вони нам взамін – свою, яку ми використовуємо”.