Ім’я виконроба міського комунального підприємства "МіськШЕП" Марії Соколик викладене бруківкою на вулиці Штейнбарга в Чернівцях. Щоправда, про це відомо одиницям, тому серед більшості чернівчан виникло чимало легенд з приводу викладеного на вулиці імені "Марія". Одні розповідають, що так звали вродливу заможну міщанку, котра пішла з життя через нещасливе кохання. Інші кажуть, що насправді донька багача померла в юному віці від невиліковної хвороби. Чуючи всі ці дивовижні розповіді, справжня винуватиця лише посміхається.– Навіщо відбирати у людей гарну добру казку, – каже пані Марія. – Насправді все набагато прозаїчніше. Три роки тому ми капітально ремонтували вулицю Штейнбарга. Зробили її дуже швидко – всього за місяць. Як виконроб я наглядала за всіма роботами. Бруківку викладали майстри з Донецька. Ми дуже добре спрацювалися з цими хлопцями. Щодня я бувала тут по декілька разів, цікавилася, що потрібно привезти з матеріалів. Працювали бруківники дуже швидко та акуратно, навіть у вихідні. Якось я прийшла і побачила, що посередині вулиці викладено ім’я "Марія". А хлопці сміються і кажуть, що таким чином віддячили мені за все добро, яке я для них зробила. Та я про це нікому не розповідала, хіба що своїм дітям. Вони прийшли, подивилися, сказали, що гарно.
У Чернівцях є десятки вулиць, капітальним ремонтом яких займалася Марія Соколик. Першою, пригадує, брукували Ковальчука, яка і через десять років перебуває у досить пристойному стані. Потім були Ломоносова, Гоголя, Челюскінців, Худякова, Ужгородська... А всіх вулиць, які довелося асфальтувати, і не перелічити.
У трудовій книжці Марії Георгіївни – лише один запис. Як прийшла після закінчення теперішнього політехнічного технікуму на роботу в "МіськШЕП" 1978 року, то так і залишилася тут. Спершу працювала майстром з прибирання міста. Не було ні вихідних, ні свят. Боялася за темноти сама йти по вулиці. Якось на неї напав п’яний чоловік, почав душити – ледве вирвалася. Траплялося, плакала, писала заяви про звільнення. Але потім відходила і забирала їх. Вулиці та тротуари тоді прибирали дуже акуратно – підмітали щітками, мили. Деякий час була Марія Георгіївна начальником дільниці Першотравневого району, останні роки – виконробом. Переважна більшість її підлеглих – чоловіки.
– Для того, аби керувати чоловіками, потрібно бути психологом, – сміється Марія Георгіївна. – Та за багато років я вже звикла і знаю, на кого треба крикнути, а кого слід похвалити. Але грубощів стосовно підлеглих собі ніколи не дозволяла. У нас працюють переважно хлопці з навколишніх сіл, міських мало. То вони називають мене мамою Марією. Розповідають мені про свої біди – у кого дитина захворіла, хто посварився з дружиною, просять поради. На всі свята збираємося разом, накриваємо столи у їдальні підприємства. І першу пісню мої працівники завжди співають про Марію, присвячуючи її мені. А днями привезли мені з Єрусалима, куди їздили, посвячені хрестик і свічку. Пам’ятаю всіх, з ким довелося працювати. І часто навідую тих, хто вже на пенсії. Бувало, приїду до одного в Острицю, а через п’ять хвилин збігаються всі наші колишні бруківники, кажуть, почули, що Марія приїхала. Несуть мені квіти, яблука, виноград, домашнє вино. Може, через цю людську вдячність і теплоту я не покидаю підприємства. Не була у відпустці вже майже шість років. Побуду декілька днів вдома – і знову повертаюся на роботу. Всі вже сміються з мене, що не можу жити без доріг.
Марія Георгіївна привела на підприємство й сина Ярослава, котрий працює тут майстром після закінчення Львівського політехнічного інституту. Пішла маминими слідами і донька Інна, хоча спершу хотіла бути вчителем – навіть навчалася у Чернівецькому університеті та працювала в школі. А тепер здобуває заочно освіту у "Львівській політехніці".
