Нещодавно Людмила Скіпор, мешканка Нижніх Петрівців Сторожинецького району, повернулася із ІІІ Всеукраїнської спартакіади інвалідів-спинальників, що відбулася в Євпаторії, і привезла одну срібну і дві бронзові медалі.– Друге місце я посіла у змаганнях із кидання м’яча, а два третіх – у перегонах на візках та в командному заліку, – розповіла "МБ" 23-літня спортсменка. – Хоча перемоги далися нелегко. В інших учасників були "круті" легкі візки іноземного виробництва, а в мене – важкий і незграбний вітчизняного. Але такий дають безкоштовно. Щоби придбати кращий та зручніший, треба заплатити щонайменше 300 гривень. Для мене з моєю пенсією це досить значна сума. А знайти спонсора в нашому селі – просто нереально. До кого звертатися за кордоном – не знаю. Однак на спартакіаді мені дуже хотілося виграти. Тому була рада, що приїхала третьою. Щоправда, після їзди страшенно боліли руки. Тепер мені хочеться серйозно зайнятися спортом. Один із тренерів на спартакіаді сказав, що в мене є такі задатки. Проте в Нижніх Петрівцях, де немає жодного спортзалу і взагалі – жодних умов, моя мрія не може здійснитися.
"Сама готую їсти, прибираю в кімнатах, перу"
До шостого класу Люда була цілком здоровою дитиною: бігала зі своїми однолітками, ходила до школи, гарно вчилася. Біда прийшла зненацька – одного дня у дівчинки раптом відняло до колін ноги, відмовили руки. Її відвезли до районної лікарні, згодом – до обласної. За дванадцять років чим тільки не лікували! Але діагнозу не встановили й досі. Щоправда, Люді стало трохи легше – вона все робить руками, відчуває ноги, однак ні ходити, ні навіть стояти не може. Тривале сидіння у візку дало ускладнення і на хребет.
– До школи я ходити не могла, тому вчителі приходили до мене додому, – згадує Людмила. – Так я здобула середню освіту й отримала диплом. Хотіла вступити до вищого навчального закладу, але не було можливості. Та й хто возитиме мене щодня на заняття. Родина наша незаможна. Мама працює прибиральницею в школі, а тато їздить на заробітки. У мене є ще молодша сестра Марія. Отож довелося забути про вищу освіту і сидіти вдома. У своїй хаті я не почуваюся інвалідом, а повноцінною господинею. Все намагаюся робити сама: готую їсти, прибираю в
кімнатах, перу. Також вмію вишивати і в’язати. Стежу за модою – сестра приносить журнали. Одяг собі вибираю сама в магазинах.
– Інколи однокласники жаліють мене, мовляв, у тебе сестра – каліка, – каже Марина Скіпор. – Але вони могли би багато чого навчитися в Люди. Вона дуже стежить за собою: сама робить манікюр, педикюр, зачіски, гарно одягається. Коли я повертаюся зі школи, а мама – з роботи, то сестра і їсти наварить, і поприбирає, бо надзвичайно любить чистоту. Вона для мене – приклад у всьому. Ми з нею всюди ходимо разом. Я везу її на візку, і ми про все розмовляємо.
Але це лише вдома Людмила знаходить порозуміння. Тут її люблять і поважають. А ось за порогом починаються проблеми.
"Їздити сільськими дорогами на візку – справжня мука"
– Я повинна чомусь весь час доводити, що така сама людина, як і всі, і в мене теж є бажання та мрії, – скаржиться Люда. – Жодного разу до мене додому не прийшов ніхто ні з районної соціальної служби, ні з обласної, не поцікавився, як я живу, що мені потрібно. Так, ніби мене взагалі немає. А я є. І не збираюся здаватися чи щось у когось просити. Коли виїжджаю на вулицю, постійно відчуваю на собі погляди односельців. У них – німе звинувачення, мовляв, краще сиділа би вдома, аби ніхто тебе не бачив. І ніхто чомусь не замислюється над тим, що він теж може опинитися на моєму місці. Звичайно, нікому цього не зичу, але ж ніхто не застрахований від нещасного випадку чи хвороби. Таке зневажливе ставлення здорових людей часто призводить до того, що чимало інвалідів і справді зачиняються вдома в чотирьох стінах, втрачають віру в краще життя. У мене спочатку теж так було. Тижнями не виходила на вулицю – боялася образ і болю. Але потім вирішила, що потрібно жити. Багато в чому допомогла мені сестра, яка завжди була поруч і підтримувала мене. Хоча їздити сільськими дорогами на візку – справжня мука, та, якщо на дворі гарна погода, намагаюся гуляти майже щодня. Мене почали запрошувати на весілля. І я збираюся, роблю зачіску і їду. Навіть танцюю з хлопцями на візку. Але тоді ніхто з гостей більше не танцює, всі стоять і дивляться на мене так, ніби чиню щось погане. Проте я вже навчилася не звертати уваги на такі погляди. Бо нікому нічого поганого не вдіяла. Мені просто жаль тих, хто цього не розуміє.
Люда – надвичайно вродлива. Тому подобається хлопцям. І не тільки тим, котрі на візках, а й ходячим.
– Минулого року я була в санаторії в Криму, де познайомилася із Сашею, – розповідає дівчина. – Він навчається в університеті, а влітку працював там. Ми дуже здружилися. А після мого повернення додому почали передзвонюватися, писати одне одному sms-ки. Він мене розуміє і сприймає такою, як я є. І це головне. Взагалі, двічі побувавши в Криму, зауважила, що там зовсім по-іншому ставляться до людей на візках. До тебе посміхаються на вулиці, вітаються. Заїдеш у перукарню, ніхто не оглядає тебе з ніг до голови. А в нас неможливо постригтися чи зробити зачіску, манікюр чи педикюр. Дивляться на тебе, наче на якесь диво.
Звичайно, я хотіла би вийти заміж, бути щасливою. Хоча це важко. У мене була знайома, теж інвалід, котра вийшла заміж, навіть народила дитину. Але у Чернівцях не змогли жити через ставлення до своєї сім’ї. Тому змушена була виїхати в інше місто, де їй виділили квартиру.
