Довгожителька Вероніка Клим із Садгори у свої поважні роки любить трішки посапати на городі, пройтися босоніж по мокрій траві і на свіжому повітрі порозмовляти із сусідами.
Секрет здоров’я – молитва і прогулянка босоніж по росі
Вероніка Юріївна з посмішкою зустрічає гостей, які приїхали вшанувати її сто перший день народження. Спираючись на ціпок, бабуся отримує букети квітів та грошову допомогу від представників управління праці та соціального захисту населення міської та Садгірської районної рад. На усі привітання голосно дякує і дивується такій увазі до своєї персони. Від емоцій очі увесь час сльозяться.
– Усяке було в житті. Але кілько того життя було – я навіть не тямлю, – дивується Вероніка Юріївна. – Зір у мене геть погіршився, а операцію через вік робити не дозволяють. Шкода, бо сидять зараз навколо мене онуки, а я їх не бачу. Добре, що зі слухом усе гаразд. Як я хочу вишивати! Усе життя рідним робила скатерки, рушнички та серветки. Дуже любила прясти кужівку. Зате ще можу на город іти.
– Вимушений сапи замикати на ключ, бо переконати маму не йти на город не можу, – бідкається син довгожительки Микола Танасійович.
– Але я хитра, – шепоче бабуся мені на вушко, щоби ніхто не почув. – Я дві сапи сховала у себе у кімнаті. Ходжу помаленьку працювати. Буває, сапа паде з рук, а я за нею, але без роботи не можу. Вдень люблю на лавиці на свіжому повітрі розмовляти із сусідами. Ввечері дві години слухаю телевізор, але політики зовсім не знаю – дуже вона важка і заплутана стала. Намагаюся нікому не докучати. Невістка принесе поїсти, а я кажу, що вже начистила картопельки і сама приготувала (говорить з гордістю – ред.). А ще інколи можу трішки випити горілки – для настрою. Хочу близьким допомагати, а вони не дозволяють. Тому довго і прожила, що увесь час працювала. Перший раз у лікарню потрапила десять років тому, коли треба було робити операцію на апендицит. Перед операцією син прощався зі мною, наче назавжди, але я досі жива і посміхаюся.
Щоби бути здоровим, треба молитися Богові й обов’язково ходити босими ногами по траві, вкритій росою.
– Буває, навесні, лишень зійде сніг, земля холодна, а мама вже біжить на вулицю босими ногами, – дивується Микола Танасійович.
Тяжко було у війну, бо залишилася з малими дітьми
– Зараз спокійні часи, – каже Вероніка Юріївна. – Стільки їди смачної, але все не скуштую, бо рівень цукру підіймається. Але знаєте, в голод 1946-1947 років нашій сім’ї не було геть скрутно. Зібрали урожай картоплі аж вісім бричок. Пригадую, до нас на подвір’я приходили голодні люди і під лавицею жменями набирали лушпиння від картоплі. Допомагали людям, як могли. Тяжко було й у війну, коли чоловік воював, а я залишилася із малими дітьми. Так усе життя доводилося працювати. Шкода, що через війну мало бачилися із чоловіком, з яким я познайомилася у 19 років. А помер він відразу, як Україна стала незалежною. Справді, в житті було так багато всього і різного, що вже й не пам’ятаю.
