Ранньої весни 1945 року двадцятивосьмирічний інженер-залізничник Борис Адаменко підшукував у Чернівцях будинок, де можна було б розмістити училище, яке б готувало майбутніх робітників для залізниці. Міська влада запропонувала йому будинок на вулиці Маловокзальній (тепер вул. Нікітіна). Ця споруда потопала у пишній зелені дерев. До війни в ній розташовувалася гімназія для дітей румунських чиновників. Оглянувши аудиторії, де усе було розграбовано і понівечено, молодий майбутній педагог зрозумів, що роботи тут буде чимало.
Наказом головного управління трудових резервів від 22 лютого 1945 року було створено Чернівецьке залізничне училище №1, а виконувачем обов’язків директора було призначено Бориса Адаменка.
Перший набір учнів відбувся в червні 1945-го. Усі разом взялися за обладнання аудиторій та кабінетів, виготовляли навчальні посібники. 10 вересня в училищі розпочалися заняття. І раптом наказом Чернівецького обласного управління профтехосвіти директором призначили Семенова. А Адаменка перевели завучем. Його колегам-педагогам було незрозуміло, чому так вчинили вищі чиновники. Але про це прекрасно знав сам Борис, хоча цього йому ніхто не говорив. Недовіра до нього існувала до кінця 1950-х років. Річ у тім, що сталінська система тримала під своїм наглядом дітей репресованих батьків. Батько Бориса Яків Іларіонович працював начальником Дебальцівського відділку теперішньої Донецької залізниці, був безпідставно засуджений "трійкою" і 1938 року розстріляний. Реабілітував його 1956 року Донецький обласний суд. Але підозра та недовіра висіли над п’ятьма синами Якова майже два десятиріччя.
Перший випуск вихованців училища відбувся голодного 1947 року. Помічники машиністів паровозів, слюсарі-вагонники, котрі за два роки за нелегких умов здобули професію, були дітьми буковинських і галицьких селян.
Три роки поспіль в училище набирали дітей війни, які знали про неї не за розповідями. Це були й хлопчаки-сироти, й безпритульні, яких на навчання влаштовувала міліція. В училищі було холодно і голодно. Але, можливо, саме тому, що труднощі переживали разом, всі були згуртованими і дружними.
Згодом навчальний заклад почав отримувати замовлення із залізниць тодішнього Союзу на підготовку робітників. В училищі додатково почали готувати чергових по станціях, провідників вагонів, сантехніків, електрозварювальників.
Багато випускників, отримавши робітничі професії, навчалися в Дніпропетровському та Харківському інститутах залізничного транспорту, стали інженерами, а згодом і керівниками підприємств.
1962 року Бориса Адаменка таки призначили директором училища. У навчальному закладі почали добудовувати обідній зал їдальні, побудували спортивний зал, басейн, розширили слюсарно-виробничі майстерні, модернізували ковальский цех.
Водночас директор не випускав з уваги й навчально-виховний процес – в училищі працювали історичний, літературний, драматичний та технічний гуртки.
У щоденних турботах директора непомітно пролетіли 14 років на цій посаді. І коли 1976 року за станом здоров’я Борис Якович покидав директорство, він рекомендував на цю посаду свого вихованця В. Січка, якому передав училище із сучасними навчальними корпусами та майстернями.
Сьогодні тут опановують професії понад 600 учнів. Свої знання їм передають 22 викладачі і 20 майстрів. Серед них такі педагоги, як О. Александров, О. Красовська, В. Суляк, Л. Горбенко та інші. Усі вони в молоді свої роки, як і нинішній директор В. Сидор, пройшли педагогічну школу Бориса Адаменка.
За 60 років існування училища декілька разів змінювалася його назва. Тепер воно існує як професійно-технічне училище №14. Але за весь цей час не змінилося спрямування у підготовці кадрів. За шість десятиріч в училищі підготовлено 27 тисяч кваліфікованих робітників залізничного транспорту. Немало їх працює в Україні, Прибалтиці, Казахстані, на Уралі, в Сибіру.
У березні цього року Борисові Адаменку виповнився би 91 рік. Він був педагогом від Бога.
