Про працівника ДАІ Миколу Іонуца, який чергував у центрі Чернівців з кінця 60-х років, досі ходять легенди. Водії переповідають один одному про прапорщика Іонуца, який ніколи не брав хабарів, принципово робив дірочки у талонах найбільших начальників міста, а якось навіть оштрафував власного сина.
Кореспонденти "МБ" розшукали унікального даішника: 70-річний Микола Прокопович зараз на пенсії, живе у селі Глибочок Сторожинецького району.
Найбільше пили
за кермом водії начальників
Микола Іонуц живе сам у невеликому скромному будиночку – дружина Марія померла сім років тому. Провідують його шестеро синів і донька, онуки.
– У мене ж зарплата була – 70 рублів, ми будувалися, тому усі гроші відкладали на це, – розповідає він. – Навіть свого автомобіля ніколи у мене не було. Але я не скаржуся й аніскільки не жалкую, що жив чесно. Нікого не посадив, а що дірки пробивав у талонах – то папір усе витримає. 35 років пропрацював інспектором дорожньо-патрульної служби, на пенсію вийшов старшим прапорщиком.
Чому не брав хабарів?..
Мені було соромно від людей. Припустимо, узяв би я від водія того рубля чи три. Але навіщо? У мене була дружина Марія, ми тримали дві корівки, свиней, качок, гусей. То навіщо було брати того рубля? Я що, не мав що їсти? Їсти було що, випити також – люди у селі для своїх потреб варять чудову самогонку. Я навіть ніколи не просив когось із водіїв, щоби мене підвезли додому чи з дому. Філософія проста: слід бути чесним – і все.
Цієї філософії Микола Прокопович дотримувався, не зважаючи на посади і погони порушників дорожнього руху.
– Пригадую, лише забираю документи – порушник одразу тицяє гроші. "Хлопчики, я грошей не беру, мені нічого не треба", – була моя відповідь. Хоча, якщо порушник поводився зі мною чемно, обіцяв не порушувати правил, бувало, що й відпускав на перший раз. Буває ж, що водій поспішає у лікарню чи до хворої дитини.
Найпопулярніші порушення, за словами Миколи Прокоповича, це – "обгін, світлофор, їзда під знак", а також перебування у нетверезому стані.
– П’яних за кермом за радянських часів було дуже багато, – пригадує він. – Я їх дуже швидко вираховував, бо до ДАІ сам працював водієм і знав їхню психологію. Якщо у водія "порядок" – їде сміливо, погляд відкритий. А якщо випив – починає ховати очі, "смикається": то вирішує виїхати з ряду, то передумує.
Я п’яного визначав і без трубочки. А ще як подує у трубку, і вона вмить позеленіє – "усе, шановний, приїхали".
Особливо пили водії начальників. Вип’ють десь із начальником і їдуть собі впевнено. Думає, якщо везе начальника, то він мені лише скаже: "Я везу такого і такого", – і я відпущу. А нізащо! Для мене немає різниці. Таким я завжди казав: "Ви начальник у себе в кабінеті, а на дорозі – такий самий водій, як усі".
Міліціонери-порушники страшно боялись мене. Ловив їх часто. Пригадую, якось зупинив машину, вщерть забиту п’яними офіцерами. Але вони не заперечували своєї вини: "Шеф, винні, тихо, ми вже виходимо з машини".
В автомобіля спереду був один номер,
а ззаду – інший
– Лякали мене часто, – зізнається Микола Іонуц. – Наприклад, начальством. Таким відповідав, що на дорозі я – начальник, і повинен бути порядок. Моє начальство вже знало, що якщо я поставив у талон комусь дірку, то нізащо не відступлю від свого. Було, що карав близького друга свого начальника. Мене викликали: "Колю, чи не могли би ми відмінити дірку. Це мій друг". "Не відміню, бо він поводився зі мною брутально, погрожував", – заперечував я. Сходилися на тому, що дірку відмінять, але порушнику випишуть такого, що він стане зразковим водієм.
Нетверезих жінок-водіїв також було багато. Коли зупиняв – чарівно просили: "Ну, дядьку Колю, я більше не буду…" Не відпускав, бо розумів, що вона може поїхати і когось збити. І кожен казатиме: "Якби Іонуц не відпустив, аварії не було б".
Микола Прокопович – надзвичайно скромна людина й лише під натиском журналістів неохоче розповів про десятки грамот і медалей. Одна із грамот – особливо пам’ятна, адже нею нагородили за те, що затримав автомобіль, у якого спереду був один номер, а ззаду – інший. Машина проїхала майже увесь СРСР, і жоден (!) автоінспектор не помітив цього, хоча авто неодноразово зупиняли.
– Я зупинив цей автомобіль біля Червоноармійського базару, – пригадує пан Микола. – Він не пропустив пішохода на переході. Коли почав з’ясовувати, що до чого, помітив, що у нього спереду – одні цифри на номері, ззаду – інші. Поїхали на штрафмайданчик. Коли заїхали, усе начальство обступило: "Цього не може бути!" Дали мені грамоту, пригадую, премію виписали. Невелику – 50 чи 100 рублів.
– А правда, що ви якось оштрафували власного сина? Чи це анекдот чернівецьких водіїв? – запитуємо Миколу Іонуца.
– Який анекдот?! – обурюється Микола Прокопович. – Оштрафував і правильно зробив. Він порушив правила дорожнього руху у центрі Чернівців. Я зупинив автомобіль. Він мені одразу: "Та ви що, тату, я ж ваш син!" Я відповів, що син чи не син – ролі не грає. Порушив правила – відповідай. Ти що, батька не поважаєш? А якщо інший водій побачить, що я свого сина відпустив і не оштрафував, а його оштрафував, то що подумає?!
Водії мене пам’ятають. Коли приїжджаю до Чернівців, а я це роблю дедалі рідше, бо болять ноги, з усіх боків сигналять: "Ви куди, Миколо? Може, підвезти?"
