Якби не автокатастрофа 25 березня 1999 року на трасі Одеса – Київ, багаторічному лідеру Народного Руху України, політику і державному діячеві, Герою України В’ячеславу Чорноволу 24 грудня виповнилося би 70 років.Про чоловіка в ексклюзивному інтерв’ю "МБ" згадує його вдова Атена Пашко."Розмови між нами не було – лише усмішка"
– Яким вам запам’ятався В’ячеслав Максимович?
– Дуже добре пам’ятаю його слова в останній день життя. Ми розмовляли за годину до загибелі. Казав, що за годину буде вдома. Я подивилася на годинник – було 22.30. А в 23.30 сталося вбивство. Я його чекала до пізньої ночі і передчуття було важке. Коли було дуже пізно, зрозуміла – щось сталося. Увесь час дзвонила до Геннадія Удовенка (одного з лідерів НРУ), але мені ніхто не відповідав. Близько третьої ночі я подзвонила до Михайла Кота, який мешкав на декілька поверхів нижче за нас. Він сказав: "Атено, ми зараз до тебе йдемо". Тоді я збагнула, щось сталося. Востаннє я його побачила вже у труні. Додому тіло не привозили два дні. Лише коли підготували тіло, занесли В’ячеслава до квартири в домовині. Шість місяців по смерті В’ячеслава я перенесла обширний інфаркт, коли йшла на могилу до нього. Три місяці пролежала в лікарні.
– Пригадуєте, коли познайомилися з майбутнім чоловіком?
– В’ячеслав Максимович був людиною, яку всі знали. Перш ніж побачити його, я читала його праці. Перший раз ми зустрілися на квартирі в Івана Світличного та його дружини Льолі. Я була в Києві з нашим приятелем Іваном Гричком. І він запропонував: "Давай зайдемо до Івана Світличного". А там був В’ячеслав Чорновіл. Коли зайшла і побачила В’ячеслава Максимовича, посміхнулася, і він також. Знайомство відбулося на початку 70-их років. Але визнали себе чоловіком і дружиною лише після того, як вирішилися наші родинні обставини. Довгий час шукали спільне помешкання. І його у той час заарештували. Тому одружувалися ми вже на засланні 1978 року. Коли В’ячеслава заарештували, мені не давали з ним побачитися. На мене також завели карну справу і тримали декілька днів у в’язниці, аби спровокувати В’ячеслава.
На суді В’ячеслав Чорновіл не відповідав годинами
– Як відбувався ваш арешт?
– Прийшли до мене на роботу і сказали, що мені треба йти на допит. А В’ячеслав у той час вже сидів під арештом. Його затримали 12 січня 1972 року, а мене – у травні наступного року. Тоді до мене, до Львова, приїхала його сестра Валентина. Йшла вулицею, і її теж "запросили" на розмову в КДБ. Мене та її заарештували на три дні, але ми не знали, що це лише на три дні. Мене посадили до камери із жінкою, яку підсадили туди спеціально. Це я зрозуміла з її розмови та запитань. Я їй нічого не відповідала – книжку читала. І ось мене викликають на допит. Йду темним коридором, за мною – конвой. Чую шум. Дивлюся – а переді мною ведуть В’ячеслава. У сорочці... Я вперлася у стіну і почала сповзати. А В’ячеслав підняв угору руки і крикнув: "Атенонько, рідна! Тримайся!" Його запевняли, що відпустять нас негайно, якщо він скаже, хто був причетний до видання "Українського вісника", де машинку брали і де її зберігали. Їм таки не вдалося нічого почути ні від В’ячеслава, ні від нас – близьких. Я захоплювалася його поведінкою на суді. Він міг годинами не відповідати або казати: "Відмовляюся відповідати з причини, вказаної раніше". І так продовжувалося день, другий, третій... Його засудили до шести років таборів та трьох років заслання.
– Як підтримували чоловіка?
–До арешту він влаштувався працювати метеорологічним спостерігачем на Закарпатті. Я їздила декілька разів до нього і передавала друзям те, що він написав. У мене здійснили обшук того дня, коли В’ячеслава арештували. У мене були тоді дві трубочки з прозорого паперу, списані В’ячеславом для "Вісника". Обшук тривав увесь день, але їх не знайшли. Позабирали фотографії та інші предмети, за які не можна було висунути звинувачення. Коли працівники КДБ пішли з моєї квартири, я побігла до помешкання В’ячеслава. Біля будинку побачила два "бобики". Зайшла до кімнати. Сидів В’ячеслав, а біля нього два кадебісти. По всьому його забрали до машини і відвезли у відділок. Коли В’ячеслав сидів у в’язниці, ми почали клопотати про офіційне одруження. Нам не дозволили. Після цього ми вже не могли мати особистих побачень.
–Як відбувалося ваше одруження на засланні?
–У РАЦСі нам включили марш Мендельсона. На весіллі були тільки ми. Але мені спало на думку розсадити уявних друзів за весільним столом. Ми одягнули вишиті сорочки. Цей момент я описала у своєму щоденнику. "Офіційний акт. Якутка вручає документ...Усміхаюся, у Славка вологі очі...Вертаємо додому... Про хліб забули...Хліба немає, але є різні "присмаки"... Уявно розсаджуємо гостей, усіх поіменно, суворо дотримуючись правил, праворуч родина, навпроти друзі. Їх багато: з України, Німеччини, Америки, Сибіру. Наливаємо келихи червоного сухого вина...Вдягнули куртки від комарів і пішли до модрин. У дупло покидали свої гуцульські обручки, куплені в Косові на базарі".
"Пішов за сметаною,
а його обступили люди і не відпускали"
– Яким був В’ячеслав Максимович у побуті?
– У нього не було часу допомагати мені мити посуд. Але я і не вимагала цього від нього. Був період, коли до нас приїжджали гості під час створення Гельсінської спілки. Треба було чимось пригостити. Накупила багато пакетиків гречки. То швидко варилося. А до того давала сосиски чи яйця. А одного разу В’ячеслав каже: "Я тобі допоможу щось зробити". Я йому відповіла: "Ти не допомагай, а принеси мені сметани". Магазин був близько від хати (ми вже мешкали окремо). Пішов мій В’ячеслав Максимович, і нема його, і нема. Я думаю, що таке? Вже ж не той час, аби його заарештували. Це було перед тим, як він мав обійняти посаду у Львівській обласній раді. Я виходжу і бачу: стоїть мій В’ячеслав Максимович з банкою сметани, а його люди обступили, і він говорить, і говорить. Кажу: "Пішли додому!" Після того я його вже ні за чим не посилала. Бо де би він не був, люди його обступали. І так було до останнього часу.
– Запам’яталися особливі моменти зі спільного життя?
– В’ячеслав прийняв хрещення в дорослому віці. Його батьки були вчителями, і не можна було хрестити дитину, бо звільнили би з роботи. Та й не було кому хрестити у 30-их роках – ні священиків, ні церкви. В’ячеслав Максимович хрестився до арешту. Ми поїхали до Космача. Його хрестив отець Володимир Романюк, згодом Патріарх України. Доки ми доїхали, вже стемніло. Був лютневий вечір. Церква була зачинена, але священик відчинив її. Запалив свічки – і церква постала у теплій вечірній аурі. В’ячеслав стояв перед престолом – осяйний, білий, у вишиваній сорочці. Я стояла осторонь. Ми обрали йому хрещену маму – пані Пазуню, стареньку вчительку. Вона подарувала йому хустку – жовту, а на ній червоні ружі. Я її потім носила, хоч кольори були не сумісні. Хрещення відбувалося таємно. Двері напіввідчинені, у церкві темно, поряд – пані Пазуня. Коли пан Володимир став Патріархом у Києві, ми зустрічалися на вечорах. І він пам’ятав, і В’ячеслав пам’ятав. Ця хвилина хрещення Чорновола у Карпатах вночі у вишиваній сорочці була надзвичайною.
ДОВІДКА
В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 року у селі Єрки на Черкащині в сім’ї вчителів.
1955 – 1960 роки – студент Київського державного університету.
З 1960 до 1963 працював на Львівському телебаченні редактором молодіжних передач.
За публічний протест проти політичних арештів виголошений у кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 року, Чорновола звільнили з роботи та виключили з аспірантури. Почав друкуватися у "Самвидаві". Підготував збірки матеріалів про політичні репресії в Україні: "Правосуддя чи рецидиви терору?" (1966), "Лихо з розуму" (1967), за які 1975 року В’ячеславу Чорноволу було присуджено міжнародну журналістську премію. У Радянській Україні за це Чорновола засуджено 1967 року за звинуваченням у "наклепі на радянський суспільний і державний лад". Звільнено 1969 року.
З 1970 до 1972 року нелегально видавав журнал "Український вісник". 12 січня 1972 року був удруге заарештований і згодом засуджений за "антирадянську пропаганду й агітацію" до позбавлення волі терміном на шість років і три роки заслання.
1980 року засуджений до позбавлення волі на п’ять років за участь в Українській Гельсінській спілці.
1985 року року повернувся із заслання та влаштувався кочегаром міськрембудтресту та школи-інтернату міста Львова.
1987 року відновив випуск позацензурного журналу "Український вісник". Учасник та організатор львівських мітингів, демонстрацій та інших акцій у 1988-1990-их роках.
1990 рік – голова Львівської обласної ради.
1992 року обраний головою Народного Руху України.
Загинув 25 березня 1999 року в автокатастрофі.
