Щоби записати цю розмову, довелося перехоплювати Андруховича у Варшаві: дослівно сьогодні він повернувся з Польщі, де впродовж семи днів представив у семи містах польський переклад своєї попередньої збірки есе "Диявол ховається в сирі". У квітні ж він об’їздив половину України з презентаціями нового роману "Таємниця". Роман розгортається у формі інтерв’ю з німецьким журналістом Егоном Альтом, який – щойно виконавши свою частину роботи – загинув, залишивши Андруховича наодинці і з питаннями, і з відповідями.
"Українці не схильні до різких рухів"
– Після того, як бідолашний Егон Альт нарозпитував тебе на майже 500-сторінкову книжку, важко придумати запитання, якого б він не поставив. Однак навіть Альт нічого не знав про твій презентаційний тур. Як різнилося сприйняття книжки у різних містах? Не може бути, щоби воно було однаковим у Франківську і Дніпропетровську, Ужгороді й Херсоні.
– Ні, звичайно, однаковим воно не було. Воно було всюди дуже позитивним, але дещо по-різному. Наприклад, в Ужгороді найменше сміялися, можна сказати, зовсім не сміялися, але найдовше аплодували. У Херсоні була єдина презентація, розпочата ведучим по-російськи. Згодом він теж перейшов на українську, бо присутня в залі всуціль російськомовна публіка дуже цього хотіла – щоб усе відбувалось українською. У Дніпрі було її, публіки, найбільше – десь під 700 осіб, отже, Дніпро став своєрідним чемпіоном. Львів цього разу приємно здивував нехарактерною для нього бурхливістю сприймання. У Києві все було як завжди у Києві – тобто супер. Крім того, в Києві ми зіграли "Самогон" з моїми друзями-поляками, музикантами гурту "Карбідо". А ще в Києві на презентації побували не тільки Віктор Пінчук, але й майор Мельниченко. Навіщо це йому – досі не знаю. Ну, і так далі. У Франику було вже тим драйвово, що вів Тарас Прохасько, і він ставив такі запитання, які може тільки він, Тарас, поставити. Словом, відмінності, звісно ж, були і є, але вони не проходять, скажімо так, лінією "Схід – Захід".
– Чи ж би це означало, що Україна, як казали Віктор Андрійович, має "потужний ресурс єдності"? Тобто чи цей ресурс єдності потужніший, ніж "ресурс розколу"?
– Думаю, так. Хоча це загалом і дуже ризиковане узагальнення, але я таки на нього зважуюся. Українці, незалежно від того, східні вони чи західні, взагалі не схильні до різких рухів. А розкол, погодься, це занадто різкий рух. Крім того, я маю таке відчуття, що Україна зараз дуже потребує своїх – перепрошую, що мушу говорити це стосовно власної особи – загальнонаціональних улюбленців. Якесь таке очікування просто розлите у повітрі. Але побачимо, які враження в мене будуть після осіннього продовження туру: в ньому передбачаються не тільки Запоріжжя і Кривий Ріг, але й Донецьк та Луганськ.
– Певно, найбезглуздіші півтора року твого життя – це служба в армії. І як на зло, "учебку" ти проходив у Чернівцях. Чи вибачив ти моєму місту свої страждання?
– Такого не вибачають! Ні, якщо серйозно, то я Чернівців тоді практично й не бачив. Пам’ятаю, як нас із Садгори ганяли марш-кидком до "турецької лазні", але в очах стояв піт, і місто залишалося десь поза нами, деінде. У Чернівцях я по-справжньому розкохався багато років по тому – з другої половини 90-х, коли почав приїжджати сюди переважно з якимись літературними виступами.
"Не буду нічого
й нікого зраджувати"
– Ти рахував, скільки країн об’їздив? Чи міг би в котрійсь жити постійно?
– Не рахував, але десь понад два десятки. У кількох із них я справді міг би жити постійно – наприклад, у Польщі або в Німеччині, або в Португалії, хоч я й не знаю їхньої мови, тому перш усього мусив би її навчитися. Міг би там жити, але не хочу. Мені значно більше подобається можливість жити вдома, а там, у них – не жити, але бувати як удома. Це дає мені те, чого я найбільше в житті добиваюся – подорожувати з радістю. Любити від’їзди і не менше за них любити повернення.
– Скільки ще універсалів із меморандумами має бути підписано, щоби ти наважився покинути Україну назавжди?
– Та ні, жодного зв’язку тут немає. Мені здається, попри всі ті універсали, ми в цілому на доброму шляху. Ми рухаємося ним страшенно повільно і вельми плутано – якось так по-пияцьки. Але сам по собі він, цей шлях, добрий.
– Якщо вірити анотації, ти схильний вважати "Таємницю" найголовнішою своєю книжкою. Зрозуміло, що кожна найновіша книжка є найголовнішою. Але, може, ця найголовніша якось особливо?
– Я виходив, напевно, з того, що в моєму писанні існує якийсь прогрес. Іншими словами, що з плином часу я пишу все краще. Така от, з дозволу сказати, свята наївність. Тобто 2006 року я писав краще, ніж 1996 чи 2001-го. Тому я нічого не додам: "Таємниця" здається мені нині найголовнішою, бо вона найновіша, а, отже, найкраща. Це, звичайно, минеться, я сподіваюся. Ну, і, мабуть, другий момент: у "Таємниці" найбільше мене, тобто Юрія Андруховича як такого.
– Перед першим виступом Бу-Ба-Бу (двадцять років тому!) твоя свята дружина Ніна сказала тобі: "Щасливо, Вольфі". Хто бачив фільм Формана, розуміє про що ми. А так насправді – чи близький тобі Моцарт? Тобто я хочу запитати: як ти пишеш? Легко і відразу чи повільно, важко і з численними виправленнями?
– Були часи, звичайно… Коли я писав 1990 року "Рекреації", а потім у 1992-го "Московіаду", то з мене вилітало по 10-15 сторінок за кілька годин при друкарській машинці. І головне – що я зовсім не сумнівався в тому, що воно мені просто чудово, просто геніально вдається. А зараз я іноді щасливий, коли за кілька перших годин коло комп’ютера мені врешті вдається склепати одне більш-менш пристойне речення. І якщо за "робочий день" напишу одну сторінку, то також дуже задоволений. Але ця болісна повільність містить у собі свій особливий кайф. Можливо, сенс писання й полягає в тому, щоби після тривалої і майже фізично нестерпної муки тобі зненацька розвиднілося і – о, яке щастя! – врешті написалося речення. Одне, але більш-менш пристойне, за яке не соромно.
– А загалом, я думаю, тобі страшенно пощастило в житті. Чим ти це заслужив?
– Про заслуги не будемо. Взагалі як людина забобонна я мав би це запитання відхилити. Але як людина вдячна хочу передусім підтвердити твою слушність. Тобто мені справді пощастило. Власне кажучи, нам усім страшенно пощастило. Адже кожен з нас міг просто не народитися, уявляєш?
