За своє життя актор та режисер Василь Вовкун організував майже три сотні різноманітних акцій – це і опера-ораторія під відкритим небом "Цар Едіп", музично-архітектурна інсталяція на Михайлівській площі Києва "Жертвам Голодомору" тощо. А розпочинав свій творчий шлях Василь Володимирович актором у Чернівецькому музично-драматичному театрі імені О. Кобилянської. З нагоди 50-річчя пана Василя кореспондент "МБ" зустрівся із ювіляром у його столичному офісі.
"На вистави чернівецького театру приїжджали критики
з Москви"
– Яким в ті часи було чернівецьке театральне життя?
– Від початку й до кінця 80-х років чернівецький театр мав надзвичайний творчий потенціал. Молоде покоління заявило про себе, прийшов новий режисер Кость Пивоваров. Вмотивовані нашими київськими та московськими гастролями, критики з Києва та Москви приїжджали на вистави до Чернівців, що є рідкістю для периферійного театру. Це всіх, з одного боку, зобов’язувало, а з іншого – вистави були замовними: про дружбу народів, релігію, на військову тематику тощо. У мене був дуже важкий період у театрі, тому що я не йшов на компроміс із партійною організацією. Молодь у театрі, в тому числі і я, розмовляла українською, що було не притаманно для колективу, бо 90% були російськомовними. Я виступав проти того, що театр є додатком до політінформації. І з цього почалося цькування – я вже не мав головних ролей. Добре розумів, що то була психологічна війна, яка веде до пияцтва, психологічного розладу. Мене врятував відхід у літературу та дружба із родиною Івасюків, Вознюком. Чернівці загартували мене як неспокійну натуру. Чернівці – це моя друга батьківщина.
– Чим ви ризикували, коли організовували першу "Червону руту" в Чернівцях?
– "Червона рута" була першим режисерським випробовуванням. Тоді відбувалася напівпідпільна робота. Перший фестиваль 1989 року був вибухом. Я можу назвати прізвища усіх чернівецьких інтелігентів, до яких я підходив із проханням, щоби міліція і КДБ не відсилали із "Червоної рути" Тараса Петриненка і Віктора Морозова. Ніхто з них прохання не підписав, а це були люди, котрі сьогодні вболівають за Україну.
"Миколайчук був тоді закоханим у Любов Поліщук"
– Коли відбувся ваш перехід від актора до режисера?
– Тоді, коли набридло бути іграшкою в руках інших. На той час я вже знав вислів, що коли американцеві п’ять років нічого не вдається, він кардинально все змінює. І я вирішив так зробити. Коли мене запросили організовувати вечір з нагоди 100-річчя Миколи Хвильового, робив його так, як відчував, можливо, тому, що не був зобов’язаний професійними режисерськими науками. Я зняв куліси і оголив театр, а виявилося, що на той час це було модно. На тому вечорі була вся київська режисура та письменство, які вишикувалися до мене у гримерку. Мене попередили: "К тебе сейчас подойдут все. Ты должен молча принимать поздравления, потому что это успех". Наступного дня Іван Драч (тодішній міністр) сказав написати заяву на роботу. Під мене було створено Центр культурних ініціатив.
– Важко було працювати у столиці?
– Ще вісім років моя сім’я жила у Чернівцях, а я у Києві вів аскетичний спосіб життя, багато читав. Тоді народився "Цар Едіп" під відкритим небом – спочатку у Славутичі (під Чорнобилем – ред.), потім на Майдані Незалежності. "Цар Едіп" – найбільша моя гордість. Наважитися вийди на Майдан, де пиво і попса, було досить непросто. Мене переконували, що цього не треба робити і що мене перекреслять взагалі. Справді, ораторію сприйняли по-різному, але переважно нормально. То був меседж. Цар Едіп, розкручуючи спіраль своєї біографії і запитуючи себе, чому його народ страждає, доходить до того, що причиною всього є він сам. І він з висоти міандрир – знаку влади – йшов на авансцену, тремтячими руками скидав корону і ставив її на авансцену. А це було перед другою виборчою кампанією Кучми, тоді, коли президенти новостворених пострадянських держав намертво трималися за стільці. "Цар Едіп" був моїм громадянським ставлення до подій, що відбувалися у країні.
– Ви знімалися у "Вавилоні ХХ" Миколайчука. Яким тоді був Іван?
– Я був студентом першого курсу і на нього молився. Іван був особистістю, так само, як і свого часу Володя Івасюк. Я прийшов до нього – сам на сам. Для мене це був шок. Він це помітив. Щоби вивести мене із цього стану, запитував, чи місив я тісто, чи доїв корову. Якось Іван мені пояснював, як маю зіграти в епізоді "Вавилону ХХ". Я мав сповістити людям, які йшли зі жнив, що Поета вбито. Ми стояли з Миколайчуком над озером. Він мене спитав: "У тебе хто-небудь вмирав у родині?". А я такий був гордий: "У мене ніхто в родині не вмирав". А він аж паузу зробив від цього. "А дід, бабуся?" – спитав згодом. Кажу: "Ну, коли був у дев’ятому класі, дід помер..." Наша хата стояла першою на в’їзді в село, і я йду – дивлюся труна стоїть. До школи йшов – дід був живий, а тут труну привезли. Ось тоді я як зірвався! Іван відчув цей образ і заплакав. У мене так само сльози. Миколайчук був страшенно "заразний". Іван планував двосерійний фільм, а він перетворився на односерійний. У той час він був ще й закоханий. На знімальному майданчику була Люба (Любов Поліщук – ред.). А вони з Хостікоєвим були як два півні. Люба це провокувала, бо страшенно любила це робити. За один знімальний день мені дали гонорар народного артиста. Іван, сміючись, казав: "Повернеш".
БІОГРАФІЯ
Народився 16 червня 1957 року на Львівщині.
1977-1981 роки – Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, акторський факультет (фах – актор драми і кіно).
1981-1989 роки – актор Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської.
1989-1994 роки – актор Київського театру-студії "Будьмо!".
З 1994-го – режисер Українського державного центру культурних ініціатив.
З 1995-го – художній керівник режисерської майстерні "Мистецьке агентство "Арт Велес"
ПОСТАНОВКИ:
опера-ораторія І. Стравінського "Цар Едіп", містеріальне шоу-дійство "Золоті ворота тисячоліть", святкові концерти до Дня Незалежності України, Великодніх і Різдвяних свят, проект "Пісні свободи" (2004 р.), інавгурація Президента Віктора Ющенка (2005 р.), арт-шоу "Україна – серце Європи" – церемонія відкриття пісенного конкурсу "Євробачення-2005", музично-архітектурна інсталяція на Михайлівській площі "Жертвам Голодомору" (2005 р.)
