Як загалом виглядав останній Львівський книжковий форум, ви вже знаєте. Тому сьогодні нарешті – про обіцяні форумні новинки. Тобто наразі про одну, а саме – про збірку Юрія Винничука "Ги-ги-и". Хто як, а я особисто чекав на неї вже не один рік, бо приблизно здогадувався, які твори могли б увійти до такої збірки. І не помилився: 85 найрадикальніших Винничукових фантазій, просякнутих абсурдом, чорним гумором, "збоченою" еротикою та рештою елементів, смертельно небезпечних для колишніх правовірних соцреалістів та інших гебістських сексотів, котрим за часи незалежності все так у голові попереверталося, що вони вже й самі щиро вважають себе рятівниками української нації.
Винничук націю не рятує (його, здається, взагалі мало обходить доля, скажімо, донецької або луганської частини нації, тим більше, що жодною нацією там і не пахне). Зате він ось уже понад тридцять років рятує українську літературу. Від чого? По-перше, від зауваженої ще Дмитром Чижевським неповноти. Складається враження (а насправді так воно і є), що Винничук з юних літ цілеспрямовано заповнює наші жанрово-стилістичні лакуни. Бракувало еротичних пригод? Маємо геніально стилізоване "Житіє гаремноє". Не було кримінального чтива? З’явилися "Діви ночі". Не вистачало стилістики абсурду і чорного гумору? Тепер є ціла збірка, складена з написаних ще у 70-90-ті роки минулого століття відповідних текстів.
По-друге ж, Винничук рятує українську літературу від естетичного занудства. Цікава річ: за винятком кількох коротеньких спалахів, українська література впродовж ХІХ-ХХ століть свою потенційну художність відверто приносила в жертву "вищим інтересам". То треба було будити національну свідомість, то вказувати шлях до комунізму, то будувати незалежну державу… У підсумку національна свідомість як спала, так і спить; комунізм накрився мідним тазиком; а про незалежність (бодай від газової труби) напередодні зими краще й не заїкатися. Тобто жертви виявилися марними: вищі цілі так і залишилися недосяжними, натомість естетична вартість тисяч тонн нашої літератури впритул наблизилася до рівня колгоспних стінгазет. Чи це ще не достатня підстава запитати себе: а може, література повинна займатися чимось іншим? Може, краще, щоб духовністю, наприклад, займалася церква,
землею – селяни, політикою – політики? А письменники хай
займаються літературою – як це робиться в тих країнах, де і з політикою все гаразд, і з економікою, і з мистецтвом слова.
Власне Винничук своєю творчістю якраз і нагадує літературі, що вона – мистецтво слова. А будь-яке мистецтво – це передовсім самодостатня гра фантазії, сенс якої в ній самій та пов’язаному з нею естетичному задоволенні і полягає. Зібрані в "Ги-ги-и" тексти якнайкраще відповідають цьому критерію, оскільки абсолютна більшість із них написана в часи, коли навіть останній кульпарківський вар’ят не міг мріяти про публікацію чогось подібного. Відповідно, не намагаючись підлаштуватися ні під есесерівську цензуру, ні під відсутню тоді ринкову кон’юнктуру, Винничук дав абсолютну волю власній уяві.
Моїми улюбленцями в збірці "Ги-ги-и" є: по-перше, одноіменна чорногуморна повістина, в якій розповідається про специфічний готельний бізнес, розквіт якого не в останню чергу спричинили делікатеси з м’яса нічліжан та гоголь-моголі з котячих яєць. По-друге – її продовження "Кульпарків, або Ги-ги-и-2", де мальовничо описані вибори до Верховної Ради у психіатричній лікарні. Дуже своєчасний і актуальний для нашого сьогодення твір. По-третє – назване за ім’ям головної героїні трагікомічне оповідання про нелегке, але шляхетне ремесло провінційної повії, що безмежно любила "свою Вітчизну – великий Совєцький Союз, і його мужній народ, який ще в стані прокормити Розу Кнукельбаум". Втім, не поступається згаданим перлинам і махрово абсурдистський цикл "Спогади про Олександра Євдокимовича Корнійчука" – "залізного класика" соцреалізму. Класик вдався як живий. Просто наче якийсь Галушка з п’єси "Часник", чи то пак Часник із п’єси "Галушка". Особливим оптимізмом у "Спогадах" відзначається сцена з трамваєм, потрапивши під який, Олександр Євдокимович Корнійчук роздвоївся, внаслідок чого українська література отримала ще одного совкового класика – Натана Самуїловича Рибака.
А чим гірші "Арканумські історії"? В одній з яких, наприклад, розповідається про острів Зиз, цілковито створений з лайна: "ніде на землі, крім острова Зиз, людина не може почуватися так
вільно і розкуто, бо тільки тут вона позбавлена небезпеки ступити в гівно, оскільки гівном є все, що тебе оточує". Чи ж це не добрий стимул для читача поміркувати на патріотичні теми? Одне слово, вибирайте самі, що вам більше до вподоби. Єдине застереження: далеко не все, що відбувається в нашому житті, ми, дорослі, показуємо своїм малолітнім дітям. Так і з літературою: є книжки для них, а є і не для них. "Ги-ги-и" належить до другої категорії.