Культтуризм від Олександра БОЙЧЕНКО

Сумна закономірність людського існування полягає в тому, що старість далеко не всім додає мудрості. До більшості з нас – як от, наприклад, до Івана Драча – вона приходить у супроводі суворого маразму, в чому легко переконатися, перечитавши його найновіші вірші. А втім, не так і легко: щоб осилити цю "поезію", читач мусив би запастися чималим терпінням. Я запастися не встиг, тому прочитав лише один шедевр: "У гарвардському азарті…" – і далі щось таке про ЦРУ і член Тараса Григоровича. З граційною дотепністю, гідною роти п’яних відставних прапорщиків, Іван Федорович у цьому безсмертному творінні навіки захистив наші національні святині від брудних зазіхань Григорія Грабовича, Миколи Рябчука і… Богуміли Бердиховської.
Гаразд, Драч ненавидить Грабовича, бо той "обізвав" Шевченка міфотворцем і опублікував його оголений автопортрет. Своєю чергою Рябчук кілька років пропрацював у "Критиці" заступником Грабовича, то ніби також заробив на Драчеві горіхи. Але за що (навіть із врахуванням вікових змін) наш поет "наїхав" на Богумілу Бердиховську? Цього я довго не міг зрозуміти. Причому, наїхав так гидко й по-бабськи, як мало хто, крім Івана Федоровича, вміє. Аж оце трапилася мені збірка статей Бердиховської "Україна: люди і книги" – і, здається, прояснила ситуацію.
Але попередньо треба знати, що серед польських (і взагалі закордонних) публіцистів, істориків і державних діячів небагато знайдеться таких активних і послідовних симпатиків України, як Богуміла Бердиховська. Не раз і не двічі, задовго до Помаранчевої революції, вона вступала в конфронтацію з польською "громадською думкою", фахово доводячи в численних публікаціях (декотрі з них тепер увійшли до згаданої книги), що Україна дала світові не лише різунів, контрабандистів і пришелепкуватих політиків, а й, наприклад, Юрія Шереха-Шевельова і Богдана Осадчука, Івана Лисяка-Рудницького і Юрія Лавріненка, Антіна Навольського і Мирослава Мариновича, Євгена Сверстюка і Михайла Гориня, Василя Стуса й Аллу Горську… З-поміж найважливіших реалізованих Бердиховською видань, які суттєво вплинули на нинішнє україно-польське порозуміння, згадаю бодай розмови з українськими інтелектуалами "Бунт покоління" (у співавторстві з Олею Гнатюк), антологію "Простір свободи: Україна на шпальтах паризької "Культури" та листування Єжи Гедройця з українською еміграцією. Тобто якщо Україну від когось і треба захищати, то ніяк не від Богуміли Бердиховської.
Щоправда, тут слід зробити одне принципове уточнення: про яку саме Україну йдеться? Україну тих-таки Стуса й Горської чи Україну Драча? Не сумніваюся, що особисто Іванові Федоровичу – ось вам і розгадка його "наїзду" – найбільше в новій книзі Бердиховської допік текст про його ж, Драчеву, видавничу серію "Український портрет". Як зауважує авторка, книжки цієї серії (героями їх виступають Олесь Гончар, Дмитро Гнатюк, але й, наприклад, Іван Дзюба) всупереч назві зовсім не є портретом українців у ХХ ст.: вони є "відображенням цього портрета в кривому, заідеологізованому дзеркалі". А крім того, вони, безперечно, є спробою поставити всіх на один моральний щабель і в такий спосіб опосередковано самовиправдатися. Ну бо що: Дзюбу свого часу зламали кагебісти; Гнатюк радісно відспівав на фуршетах усім керівникам від Сталіна до Кучми; Гончар був класиком соцреалізму. Проте кожен з них у підсумку виявився однаково "великим українцем". То з якого це дива Драч мусить бути святим? Не мусить. Та справа не в цьому.
Не секрет, що ми, українці, дуже не любимо, коли нас повчають "з-за бугра". Така в нас національна гордість. Але ось яке виникає питання: якщо ми такі мудрі і самі все знаємо, то чому всі шістнадцять років незалежності ми прожили і продовжуємо жити в безпросвітному лайні? Відповідь, яку підказують статті Бердиховської, проста і водночас нестерпна для драчеподібних державотворців: ми досі не здійснили ні ідеологічної, ні історичної, ні культурної ревізії. Так, ми маємо ким пишатися, але й маємо кого засуджувати. І ми мусимо навчитися відрізняти одних від інших, бо якщо один поет йде за свої погляди на смерть, а інший за відмову від них отримує радянські премії і нагороди, то я просто не можу вигадати більшого паскудства, ніж однакове вшанування обох. Тим часом на захаращеному цвинтарі нашої колективної свідомості зрадники лежать у спільних могилах з героями, вбивці – з праведниками, совки – з дисидентами. Ми ставимося до своїх культурних діячів з професійною байдужістю проститутки: головне – щоб клієнтів було побільше, а які вони – це вже справа десята…
Одне слово, я не збираюся заперечувати талантів Гончара, Гнатюка чи самого Драча. Але треба колись зрозуміти, що морально-світоглядними орієнтирами вони нам більше слугувати не можуть. Якщо, звичайно, ми не хочемо знову побудувати державу, заселену соцреалістами, колаборантами і придворними співаками.