До Чернівців відома письменниця Софія Майданська завітала із презентацією двох книг "Провідна неділя" та "Зійшло мені сонце печалі".
Ходила до школи із "баронськими" дітьми
У поетичній збірці "Зійшло мені сонце печалі" письменниця розповідає про свої дитячі роки та людей, які оточували її.
– Мій дідусь та вся родина з діда-прадіда мешкали у Садгорі, в районі Рогізна. За часів Румунії дідусь був інспектором українських шкіл у буковинських селах. У Садгорі біля залізниці, де нафтобаза, дідусь купив ділянку землі, звів будинок. Родина переїхала у недобудовану хату, але коли почалася війна, була змушена її покинути. Мою маму репресували у табори Сибіру. Жила я з бабусею і дідусем. Перший клас закінчила у румунській школі в Остриці. Після війни дідусь збудував іншу хату. Так почалося моє життя у Садигурі.
Коли переїхали, мені було вісім років. Люди називали ту місцевість, де ми жили, Баранівкою. Потім виявилося, що то Барунівка. На вулиці Учительській, колишній Чкалова, барон колись поселяв своїх майстрів. Ця вулиця була забудована однаковими будиночками. За моєї пам’яті там жили поляки, цигани, євреї і навіть нащадки людей, які колись працювали у барона. Із так званими "баронськими" дітьми я ходила разом до школи.
Найяскравішим спогадом з дитинства для Софії Василівни залишився органіст із костела, який у будні возив на мотоциклі школярів, а в неділю грав на органі.
– Коли вчилася у музичній школі, на перерві між хоровими годинами бігала до костелу, піднімалася сходами, і органіст дозволяв мені вдарити декілька нот на мануалах.
Дозволяли торкатися друкарської машинки О. Кобилянської
Місто у 50-х роках ХХ століття, пригадує письменниця, було дуже колоритним. Ремісники мали високу гідність. До шевця, кравця чи боднаря люди зверталися ввічливо: "Пане, ви би мені не зробили послугу?", а під час вітання скидали капелюха.
– Ремісники були чистими та охайними. Зверталися "Пане" і за прізвищем. "Федю" чи "Васю" не було. Центральною вулицею ходив трамвай. Коли я з бабусею зайшла, селянин поступився мені місцем. Сказав: "Панночко, сідайте", а мені тоді було всього вісім років.
– Дуже люблю університетський парк. Коли резидентські приміщення були ще музеєм, мій вуйко Ільо, бабусин брат, працював там. Мені було три роки. Щонеділі влітку ми з бабусею йшли до вуйка у музей. Я могла бігати по всіх залах. Уявляла, що я цариця, і ходила так, фантазуючи, по залах і алеях. Вуйко Ільо жив через дорогу від хати Ольги Кобилянської. За життя письменниці вони дуже добре спілкувалися, а після її смерті він та ще один мій вуйко Кінаш працювали у музеї О. Кобилянської. Там мені дозволяли натискати на кнопки її друкарської машинки. Ще я любила підніматися сходами нагору до малесенького палісадничка. У дитинстві я дуже любила той куточок. Фактично, ці два музеї і є моє дитинство. Там я розкошувала.
– Ви так романтично розповідаєте про старі Чернівці, а яким є на ваш погляд місто сьогодні? – цікавимося у пані Софії.
– Хоч відреставрували площу Філармонії, мені дуже не вистачає тої старої Ринкової площі, – зітхає письменниця. – Старий ринок, який я пам’ятаю, існував ще з часів Австрії. Сучасні забудовники не відчувають смаку старовини. А з того старого ринку голландські художники малювали натюрморти з хлібом й овочами. Мама розповідала, що за часів Румунії площа на шевченківські свята була уся заповнена фірами і підводами. Гарно вбрані люди з сіл приходили дев’ятого березня у філармонію. І нікому не заважав той ринок.
Біографічна довідка
Софія Майданська – поет, прозаїк, драматург, публіцист, перекладач.
Народилася 7 вересня 1948 року в Свердловській області в родині репресованої інтелігенції родом з Чернівців. Закінчила Львівську консерваторію по класу скрипки, працювала викладачем у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті та Київському інституті культури. Закінчила Вищі літературні курси у Москві при Літературному інституті ім. М. Горького.
Лауреат літературних премій "Благовіст" (1997) та ім. Олеся Гончара (1998), нагороди ім. Лесі та Петра Ковалевих (1997, США). Заслужений діяч мистецтв України, член Національної Спілки письменників України з 1979 року.
Вірші Софії Майданської перекладено англійською, білоруською, болгарською, латиською, литовською, польською, португальською, російською, румунською, шведською мовами.
