Парадоксальна річ. На світі завжди є чимало людей, здатних добре засвоювати уроки історії, людей, які вміють бачити й по-філософськи осмислювати складні комбінації причин і наслідків. Одне слово, на світі завжди є достатньо мудреців. Водночас на світі ніколи не бракує й людей, категорично непридатних до будь-якого навчання, неспроможних вибудовувати причинно-наслідкові ланцюги і мислити в категоріях "великого часу". Тобто – ідіотів. Так от, парадокс полягає в тому, що перші, з усією своєю мудрістю, як правило, приречені марно волати в пустелі, другі ж, з усім своїм ідіотизмом, опиняються на вершинах влади і керують цілком незрозумілим для них світом. Томас Манн, 132 роки від дня народження якого виповнилося 6 червня, безперечно, належав до мудреців, тому жодним чином вплинути на історію ХХ століття не міг. Він міг лише пояснити людям, що саме і чому саме це з ними відбувається.
Іноді його твори пояснювали навіть більше, ніж початково збиралися пояснити. Зокрема, так сталося з першим романом Томаса Манна "Будденброки". Задуманий як трагічна розповідь про коротке життя хворобливого музичного генія, "декадента" Гано
Будденброка, роман у процесі роботи перетворився на історію загибелі північнонімецького бюргерського роду. Відтак, опублікований 1901 року, він поступово почав обростати загальнонімецькими конотаціями, аж поки – "завдяки" Першій світовій війні – не виявився символічною картиною загибелі цілої старої Європи. Не можна сказати, що загибель ця була зовсім даремною: процес помирання супроводжувався загостренням естетичної вразливості, а отже й появою небаченого раніше примхливого декадентського мистецтва. Але все-таки це була смерть, і класична Європа, хоча з деяким запізненням, упізнала в "Будденброках" панахиду по собі.
Інший (і мій улюблений) роман Манна – "Чарівна гора" (1924) – відразу планувався як твір символічний і міфологічний. У тому сенсі, що розповідь про сучасність нанизується тут на архетипні фабульні структури (пошуки Грааля, ініціація Тангейзера у гроті Венери, повернення Одіссея тощо) і набуває через це універсального звучання. Попри ностальгію за втраченою старою Європою, Томас Манн розумів, що ця трагедія врівноважується народженням нового життєустрою. Головний герой роману Ганс Касторп – це, власне, і є нова європейська душа, яка мусить сформувати сама себе і вибрати свій історичний шлях. Послідовно випробовуючи свого героя різними суспільними доктринами і природними стихіями, коханням і страхом смерті, Манн хоче пересвідчитися, чи має нова Європа шанс уникнути старих спадкових хвороб і, разом з тим, зберегти для майбутнього все найкраще з попередніх епох. З роману нібито випливає, що такий шанс був. З історії знаємо, що менш ніж за десять років після "Чарівної гори" до влади в Німеччині прийшов
Гітлер.
Відповіддю на цю "катастрофу німецького духу", яка невдовзі перетворилася на катастрофу загальноєвропейську, став роман "Доктор Фаустус" (до речі, якщо нам конче потрібна кругла дата, то ось вона: "Доктор Фаустус" вийшов друком рівно 60 років тому). Звичайно, нацизм, Друга світова війна і поразка в ній Німеччини тисячі разів аналізувалися в політичному, економічному або й психологічному ракурсах. Але Томас Манн з його постійним прагненням всеохопності шукає ключову метафору, код, який би символічно пояснив і самій Німеччині, і решті світу, чому нація, котра досягла неперевершених результатів у філософії й музиці, архітектурі й літературі, раптом стала причиною найбільших своїх і чужих страждань в історії людства. Таким кодом закономірно виявилася середньовічна легенда про доктора Фаустуса, який заради
земних звершень уклав угоду з чортом. Історія Фаустуса – це, на думку Манна, модель німецької історії. Чорт допоміг досягти мети – і тепер, наприкінці Другої світової війни, вимагає віддати йому заборговану душу. На відміну від історично наївного Гете, який двісті років тому ще знаходив виправдання для свого Фауста, навчений досвідом ХХ століття Манн стверджує: сподівання паскудними засобами втілити в життя добрі наміри є найнебезпечнішою нашою ілюзією. Хто наважується підписувати меморандуми з нечистим, мусить пам’ятати про неминучість розплати. Цікаво, чи наші ідіоти від політики хоч раз почують Томаса Манна?
