Оце бачив нещодавно по телевізору Івана Малковича. Він там був гостем якоїсь передачі "про культуру" – безглуздої, як усі передачі на нашому телебаченні. Ну, і ведучий каже: "Сьогодні до нас завітав у гості відомий український видавець Іван Малкович". Ніби й дрібничка – але осад залишився. Ні, звичайно, ведучий не збрехав: Малкович – видавець. Мабуть (та не мабуть, а точно), найкращий в Україні: поліграфічні шедеври від його "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ" знову й знову викликають захват у бібліофільської малечі віком від 2 до 102 років та членів різноманітних журі. То звідки ж прикрий осад? А звідти, що Іванові видавничі успіхи якось затьмарили в "народній свідомості" образ Малковича-поета. Що неправильно, бо таких поетів нині ще добре треба пошукати – і все одно не знайти.
Далекого вже 1984 року, будучи студентом, Малкович випустив свою першу поетичну збірку "Білий камінь", після якої – на радість дебілуватим однокурсникам – до нього причепилася дефініція: "найніжніша скрипка України". А гарна ж, якщо подумати, дефініція. Бо скрипка – це такий інструмент, на якому не можна фальшивити. Тобто трафунки бувають всілякі, але тоді це звучить просто нестерпно. Звичайно, фальшивити (як це, приміром, поголівно полюбляють чернівецькі поети) – у принципі погано. Але якщо фальш гітариста чи піаніста ще сяк-так можна пережити, то не та нота на скрипці викликає непереборне бажання повисмикувати скрипальські руки. Щоб не мучився і нас не мучив.
Так от, Іван Малкович ніколи не фальшивить. Не єдиною, але, мабуть, однією з причин є те, що він не квапиться виходити на публіку. Відчуває, що річ ще неготова або й взагалі невдала – і не друкує. Як на наше графоманське сьогодення – рідкісна риса. Зате коли вже щось надрукує, відразу ясно: оце – вірш. Наприклад, такий:

Вийшов у сад. При вікні
перелічив роки.
Чути, як в тиші нічній
тверднуть у слив кісточки.

Або інший:
ось вулики в траві, як мамаї,
й сотає вічний мед дбайлива гречка,
й зачаєно – по всій святій землі –
свої крохмальні і тугі яєчка
висиджують, мов кури, картоплі.
Або будь-який з нової – після дев’ятирічної перерви – збірки "Вірші на зиму". Хоча, строго кажучи, це не зовсім нова збірка, а радше нова книжка, до якої увійшли доповнені новими вибрані вірші з попередніх збірок. Але головне не це. Головне – що взимку нам найбільше бракує світла і тепла. "Вірші на зиму" саме цей брак і компенсують. Між зібраними тут найдавнішими і найновішими рядками "причаїлися" 25 років Іванового життя. І ось, виявляється, що у чомусь найсуттєвішому, у своїй невигаданій ніжності до всіх живих істот Малкович за цей час майже не змінився. Можливо, тільки увиразнилася його особлива прихильність до найзагадковіших та найбеззахисніших з-поміж цих істот – до дітей, пташок і янголів, пов’язаних між собою в такий очевидний, але забутий більшістю дорослих спосіб:

із нас одні лиш діти
найближчі до пташок
і янголів брати
вони й літати ще не розучились…

…А хочете, я вам розповім одну правдиву історію? Йшов якось мій приятель з роботи додому. Сердитий-пресердитий. Бо він – трохи начальство, а на роботі його підлеглі якраз щось там напартачили, і відповідно наступного дня він мусив улаштувати "розбір польотів". Ішов він собі і думав: "Порозганяю завтра всіх до такої-то матері, так їх і так, і ще отуди". Але, на щастя для підлеглих, трапилася йому дорогою книгарня, а в книгарні – "Вірші на зиму". Прочитав приятель увечері Малковича – і на ранок нікого не вигнав і навіть не обматюкав. А ніби ж мав підстави. То читайте і ви: може, попустить. Бо Іван не піариться, коли каже, що він "прийшов лиш, щоб хоч зрідка / комусь бриніло із очей / так тонко-тонко, наче скрипка,/ і мудро, як віолончель".