Є така прикмета: як людина їсть, так вона і працює. Щоби перевірити цю народну мудрість, наш кореспондент завітала обідньої пори до облдержадміністрації.З’ясувалася дивна річ: рядові і високопоставлені чиновники їдять у різних приміщеннях. Одні – під пожмаканою картою світу і за миршавими столиками у коридорі, інші – у спеціальній кімнатці з ресторанним декором.
Котлета за 1,5 гривні – не фантастика
Менше за все хотілося бути подібним на обивателя, який із задоволенням перераховує котлети у чужій тарілці, але не буду кривити душею – підслуховування й підглядання за процесом споживання їжі чиновниками облдержадміністрації перетворилося на веселу і захопливу пригоду. Але усе по черзі.
13 година 02 хвилини. Тиняюся коридорами ОДА у пошуках їдальні. Тим часом працівники весело висипають з приміщення або утаємничено снують коридорами із баночками, загорнутими у газети. Нарешті прилаштовуюся позаду чоловіка у костюмі, який приречено прямує до підвалу з порожнім мішечком. Дорогою чиновник розповідає, що зараз їдальня на ремонті, тому тимчасово обідати доводиться у коридорі. Але не всім – високопоставлені чиновники їдять у спеціально відведеній кімнатці. Проходимо повз непримітні двері цієї кімнати: туди у найкращому настрої заходить начальник одного з гуманітарних управлінь. Мій провідник лише сумно проводжає його поглядом і заходить до підвалу.
13 година 15 хвилин. У кутку обшарпаного підвального коридору – три столики "Прощавай, СРСР!" та відповідного гатунку стільці (такі були у "Дієтичній їдальні" на вулиці Університетській 20 років тому). На столиках – сільнички зразка 1948 року та скручені у щось подібне до ракет серветки у склянці. Тужливі люди тужливо пережовують салат з буряка, сьорбають зі склянок рожеву рідину. Майже ніхто не розмовляє – і так сумно.
13 година 20 хвилин. Заходжу до буфету, значну частину якого закладено аж до стелі стільцями. На обдертих стінах – дві карти світу, особливо потертих у районі Південно-Східної Азії, та аптечка із полірованими дверцятами. На столі – пузатий самовар. І посеред цих "декорацій" – мила, чемна й усміхнена буфетниця. Жінка терпляче повторила шість разів поспіль ціни на харчі, особливо радячи "оцю котлетку за 1 гривню 50 копійок". Судомно прикидаю, скільки грамів м’яса може містити виріб, який коштує, як пляшка мінералки...
Ціни справді вражають демократичністю: відбивна на півтарілки – 2 гривні 50 копійок, компот – 50 копійок (ось що сьорбали сумні люди у сумному коридорі!), салат з буряка – 80 копійок, салат комбінований – 1 гривня 50 копійок, пиріжки та булки – від 50 до 80 копійок. А ще – налисник усього за 50 копійок.
13 година 27 хвилин. Гордо замовляю відбивну та компот і рушаю до столика.
М’ясний виріб за 2 гривні 50 копійок уперто не хоче нанизуватися на пластмасову виделку, а потім сповзає по ній донизу – на руку. Ножі, напевно, вважаються негігієнічним столовим прибором, тому до комплекту обслуговування не входять.
Жую. Вперше у житті шкодую, що відбивна – така велика. Щоби відволіктися – замислююсь, як доречно над цими столиками виглядали би гасла із книги Ільфа і Петрова "Дванадцять стільців": "Одне яйце має в собі стільки ж жирів, скільки половина фунта м’яса", "М’ясо – шкідливе". А найкраще – "Старанно пережовуючи їжу, ти допомагаєш суспільству".
Тим часом чоловік, який вказав дорогу до буфету, біжить з мішечком, вщерть набитим пиріжками впереміжку з буряковим салатом, до кабінету.
13 година 39 хвилин. З дивним відчуттям у шлунку прямую до таємничих дверей, де, за розповідями, обідають високопосадовці. Заходжу – і опиняюся у невеличкому коридорчику: прямо – кухня, праворуч – напіввідчинені двері до невеличкої зали у стилі ресторанів "скромно, але зі смаком". За столиками з накрохмаленими скатертинами – п’ятеро осіб, які обідають. Жують. І лише я примружуюся, щоби розгледіти вміст мисок, як на горизонті з’являється дівчина із тацею.
Вигляд журналіста
не переконав, що він високий чиновник
На таці – не ікра з ананасами, але й не буряковий салат із компотом кольору всесвітнього суму , а каша, поряд – акуратно нарізаний помідор.
– Ви щось хотіли? – доброзичливо запитує доброзичлива дівчина.
– Хочу пообідати, – пояснюю з посмішкою ідіота.
– А тут не можна, – посміхається дівчина, балансуючи тацею, але дверей до зали не відчиняє. – Тут обідають чиновники облдержадміністрації.
– А, може, я і є чиновник з ОДА! – нахабно апелюю до спини працівниці. Та, напевно, моя куртка і джинси виглядають непереконливо, бо остання байдуже запливає до зали.
Доки дівчина обслуговує посадовців, просуваюся до кухні ("Давно мене не били"). Неподалік від дверей – багатообіцяючий на вигляд торт "Медовий" розміром з подушечку. Ще за одними дверима на дошці апетитно біліють кулінарні заготовки, розгледіти які не можу через загрозу бути схопленою. Але це точно не котлети за 1 гривню 50 копійок.
Набираю повні груди хамства і гукаю завідувача. Виходить жінка.
– А навіщо вам завідувач? – діловито запитує.
– Нехай вийде – тоді поясню, – вирішую я "надихатися перед смертю".
А далі виходить завідувач, і починаються справжні "Маски-шоу".
– Доброго дня, я – кореспондент газети "МБ", – пишемо про те, де і що обідають чиновники облдержадміністрації, – пояснюю, вмикаючи диктофон.
– Що я буду зараз розповідати? Спочатку відкриємося після ремонту... – відповідає завідувачка, відступаючи далі в кімнату.
– Але ж люди у сусідній залі їдять?
– Нічого не їдять.
– Але ж там є банкетний зал? – не здаюся я, намагаючись не залізти ліктем у торт, який підло розташувався у зоні дій.
– Нічого ми не даємо, бо не працюємо.
– Але ж до банкетної зали на підносі щось заносили! – кричу я вже до спини завідувачки.
Ховаю диктофон, виходжу до коридорчика, зазираючи на прощання знову до зали, де ті самі п’ять чиновників так само меланхолійно жують. На мене – жодної уваги (звикли?).
