"Нам би сюди вертоліт, і жити було б нормально", – кажуть мешканці карпатського села Ями, яке після серпневого паводку залишилося практично відрізаним від цивілізації. Вода, яка перетворила невеличкий потічок на бурхливу ріку, розмила єдину прохідну для транспорту дорогу до села. Відновити зруйнований шлях гуцули планують до кінця року за кошти влади. Інакше взимку Ями та ще декілька сіл та хуторів Путильщини можуть потрапити в цілковиту ізоляцію. Такого дощу не пам’ятають навіть старожили
У селі Розтоках, до сільської ради якого належать ці села, паводок майже зруйнував будинок сестер Василини, Параски та Меланії Григоряк. Бабусі живуть у збудованій ще у 20-х роках минулого століття їхнім батьком хатинці. Вона стоїть поблизу невеличкого потічка, який під час дощу перетворився на річку. Вода сягала аж під вікна хатинки. Всередену нанесло намулу. Зараз односельчани самотужки збирають гроші, щоби збудувати їм нову хату. Назбирали вже три з половиною тисячі гривень, але сподіваються і на допомогу влади.
– Такого дощу, який був 17-18 серпня, у нашому селі не пригадують навіть старожили, – розповідає сільський голова Розток Василь Матіос. – Потічки, які течуть над селом, переповнилися і накоїли чимало лиха. Вода розмила у селі дві дороги. 15 кілометрів зруйнованого шляху на Товарницю обслуговує облавтодор і вже відновлює шлях. Складніша ситуація із дорогою від Розток до села Ями та урочища Черешнів. Паводок цілком зруйнував триста метрів шляху та частково півтора кілометра. Тож тепер неможливо проїхати до сіл Ями і Околена та хуторів Софійки, Смугарів, Кидіїв, де живуть понад 400 мешканців. Ситуація ускладнюється тим, що об’їзд зробити неможливо, бо зруйнована дорога з обох боків затиснута скелями, тож доведеться її заново прокладати. Дорога перебуває на обслуговуванні сільської ради, тож довелося шукати гроші на будівництво. Загалом назбирали 43 тисячі гривень, 20 – дали з резервного фонду області, 12 – забезпечила райдержадміністрація, а тринадцять – надійшли з місцевого бюджету за рахунок податків з власників транспортних засобів. Сільрада уклала угоду з місцевим підприємцем, який живе в селі Ями і взявся побудувати дорогу. За пільговими цінами йому виділили лісосіку для заготівлі дерева на підпірні стійки. Сподіваємося, до нового року вдасться відновити шлях, бо взимку ці села і хутори будуть практично ізольовані. Важко собі уявити, що буде, якщо там, не дай Боже, хтось помре. Цвинтар тільки у Розтоках, тож як привезти небіжчика, я не уявляю.
Сільська рада звернулася з листом по допомогу до міністра з надзвичайних ситуацій. Як розповів Олександр Кузь з центру пропаганди УМНС, нещодавно у Путильському районі побувала комісія МНС. Вирішено найближчим часом направити до району спеціальну інженерну техніку для виконання відновлювальних робіт.
Єдиний доступний транспорт – коні
Шлях до найближчого від Розток села Ями займає півтори години для недосвідченого мандрівника. Вузенька стежка пролягає повз скелю, а з іншого боку тече потічок. У деяких місцях дорогу розмило повністю, тож місцеві мешканці накидали каміння, щоби зробити стежку. Зустрічаємо двох чоловіків, які везуть до своїх домівок харчі – мішки з борошном та цукром. Їх навантажують на коней, переводять через розмиту ділянку. А на тому боці впрягають коней до воза та піднімаються догори. Видряпатися під гору до села не так вже й легко: то застрягаєш у багнюці, то ковзаєш замерзлим грунтом.
Найважче взимку, коли все замітає
Нарешті видерлися нагору. Біля найближчого охайного господарства порається молода жінка:
– Як нам тут живеться? У серпні три дні йшли дощі – і вода забрала дорогу. У мене троє дітей, найстарший мусить щодня ходити цією дорогою до школи. Коли вдарять морози, доведеться йти обледенілим шляхом. Ні борошна, ні корму для худоби довезти неможливо. Із села п’ятеро дітей ходить до школи. А мій чоловік щодня на роботу добирається до Розток. Ці потічки влітку ледь дзюркотять, біля хати у нас такий тече. Іноді навіть корови не можуть з нього води попити, а коли були ті дощі, то він нам півгороду картоплі змив.
Тут живуть майже всі пенсіонери. Для молодих колись був клуб, але в ньому зогнила підлога. У селі є фельдшер, тож, якщо хтось захворіє, йдемо до неї.
Доки сухо, добре, а як йде дощ, то пройти неможливо – застрягаєш у багнюці. Коли ідемо до села чи хочемо з’їздити до Вижниці – до неї нам ближче, ніж до Путили, – взуваємо гумові чоботи, капці кладемо в кульок і сходимо вниз. Чоботи залишаємо у людей, які живуть поряд, перевзуваємося та вже у чистому взутті йдемо у своїх справах.
Майже всі тримають коней, бо без коня тут неможливо. Взимку взагалі важко. Снігу намітає стільки, що віднайти стежку чи дорогу неможливо. Убитися можна. Чоловік йде на роботу, і якщо по його сліду пройде ще кілька людей, то стежку потім можна знайти".
Тракторист працює і чекає на гроші
Підприємцеві Андрієві Штефуряку, щоби розпочати відбудовувати шлях, потрібен ліс. А ділянка, виділена під вирубку, – за кілька кілометрів від будівництва, тож, щоби доставити деревину, необхідну для підпірних стійок, йому треба трактором прогортати шлях по потічку.
Андрій, не чекаючи, коли надійдуть гроші, виділені на відбудову, за власні кошти, які сім’я отримала як допомогу на дітей, купив солярку та почав працювати. Довго говорити Андрій не налаштований, часу немає: "Нам би ще сюди вертоліт, то можна було би жити. Доки гарна погода, намагаюся зробити якнайбільше. Газди приходять, допомагають. Сподіваюся, гроші виділять і їх вистачить".
Дорогою вниз зустрічаємо дітлахів, які повертаються зі школи. На запитання, чи важко щодня ходити такою дорогою, бадьоро відповідають, що ні. Ось взимку буде важче.
