– У нас тут добре живеться. Ось і врожай картопельки непоганий, і яблучка вродили. А хатку виберете, яка вам сподобається. Доля Анни Костянтинової тісно пов’язана із Чорнобилем, позаяк тут народилася її єдина донька. А незадовго до вибуху у неї сталася особиста трагедія. Зять Анни Василівни виявився непутящим.
– Звів мою донечку у могилу, – плаче А. Костянтинова. – Вбив її і все! Доньку поховали у Чорнобилі.
– Ось тутечки, під цим вікном 26 квітня 1986 року зупинилося кілька автобусів, – пригадує жінка. – До нас на подвір’я зайшли міліціонери і сказали, що в нас є година, щоби зібратися.
– Як же я могла поїхати, якщо тут моя донечка лежить? Ляжу разом із нею і моїми предками! Міліція казала, що тут небезпечно, а там все буде добре, нам дадуть квартиру і роботу. А потім переконували, що заберуть нас всього на кілька днів. Коли я сказала, що й кроку з подвір’я не ступлю, ніхто не наполягав. Тільки мій син виїхав уКиївську область, йому там дали квартиру. Він досі живе у тій квартирі. А ми з хазяїном (так Анна Василівна називає чоловіка, – авт.) залишилися. До речі, через три дні деякі люди повернулися назад у Чорнобиль.
Таких людей у зоні називають самоселами. Їх залишилося всього 347.
Вони вирощують картоплю, буряки, огірки. До речі, на обійсті Анни Костянтинової виріс величезний помідор – заввишки із сарай. Ходять до лісу по гриби (вони теж тут виростають великі) і ловлять рибку у Прип’яті. Дехто тримає кіз і радо продає молоко своїм сусідам. Гроші витрачати є де. У Чорнобилі діє аж два гастрономи, а селян раз на місяць забирає автобус, котрий відвозить їх на базар до найближчого від зони райцентру – Іванково. Також щотижня селами курсує автомагазин. Хворіти у зоні невигідно. Раніше була одна бригада швидкої, але й ту розформували, а машину списали на брухт. Електрики і газу вже давно нема.
Раз на рік, переважно це стається у квітні і на Великдень, родичам дозволяється навідувати самоселів, а також бувати на могилах предків.
Нині Анна Костянтинова живе одна. Її чоловік помер понад десять років тому. Пенсію їй привозить син, який отримує мамині гроші за місцем свого проживання.
Будні чорнобильських самоселів стають дедалі похмурішими. Однак вони не втрачають оптимізму: "Будемо і без світла жити. Це є наша земля, і ніхто нас звідсіля не "викурить"!
