Хоч Марія Матіос вже не один рік мешкає та працює в Києві, вона зовсім не "відхрещується" від Буковини. І про роман "Солодка Даруся", за який вона цього року отримала Національну премію імені Шевченка, каже, що це її уклін рідній землі. Після здобуття такої нагороди письменники зазвичай "почивають на лаврах" по кілька років. А Марія Матіос уже за півроку видала нову книгу, яка рекордно швидко розпродалася на книжковому форумі у Львові.
– Вас називають чи не най-плодовитішою письменницею в Україні. У чому тут таємниця?
– Немає жодних таємниць. Я просто татова донька. А мій тато міг би претендувати на Книгу рекордів Гіннесса за вміння працювати.
– Трилогія "Життя коротке", "Нація", "Солодка Даруся" була замислена заздалегідь чи виникла "у процесі"?
– Це не трилогія. Це, швидше, шматки історичної саги, яку б я хотіла створити. І головним чином – на буковинському матеріалі. Я впевнена, що саме це намагався робити світлої пам’яті Михайло Григорович Івасюк, але часи були для цього не дуже сприятливі.
– Яким ви уявляєте свого типового читача? Чи намагаєтеся догодити йому, коли пишете?
– І в житті, і у творчості я таки маю одну перевагу – не догоджати нікому. А стосовно читача... Колись "Урядовий кур’єр" писав, що мої книжки – це "практикум для академіків і домогосподарок". Отут я – багатодітна мама. І я б не хотіла бути письменником для читача лише певного вікового чи суспільного прошарку.
– Чи не самотньо вам у Києві? Чи не бракує містечкового комфорту й затишку?
– Я почуваюся дуже щасливою людиною, бо знаю, що все, чого я досягла чи що маю, діставалося мені не по блату, не з протекції, не злодійством, а власним горбом і завдяки працьовитості. І тому я дуже ціную своє хоч і не гучне, але все таки ім’я. А щодо містечкового комфорту і затишку... Вікна мого службового кабінету виходять на Хрещатик, але я не відчуваю, що мій душевний стан якийсь інший, аніж коли я жила в Чернівцях.
– Приїхавши вже Шевченківською лауреаткою на Буковину, ви, звичайно ж, навідалися в рідні Розтоки. А з ким прагнете побачитися в Чернівцях?
– Головним чином – з родичами. Ви ж знаєте, що, окрім іншого, я працюю родичкою 63-х Матіосів. Майже завжди намагаюся зустрічатися із супержінкою – моєю колежанкою Катериною Міщенко. Іноді на каву запрошує міський голова Микола Трохимович Федорук. До слова, він прочитав усі до одної мої книжки і є дуже справедливим моїм критиком.
– Як ви гадаєте – у скількох людей від вашого успіху зіпсувався настрій? Чи, може, розмови про заздрість у творчому середовищі перебільшені?
– Я не обліковую такі дурниці, тому що сама позбавлена почуття заздрості. Хіба могла я заздрити гіперуспіхові Василя Кожелянка в кінці минулого століття з його "Дефілядою", "Котигорошком", "Конотопом", не видавши тоді жодної прозової книжки?! Я заздрю лише ясній пам’яті людей похилого віку, бо сама такою б хотіла бути. А у творчому середовищі, на мою думку, заздрощів не більше, ніж між сусідами, де в одного дім має розміри 8 на 9, а в іншого – 10 на 11.
– Ви завжди елегантно виглядаєте. Розкажіть, де ви одягаєтесь, якій марці одягу надаєте перевагу, яким аксесуарам, парфумам?
– Знаючи, що скупий платить двічі, я дозволяю собі купувати дорогі фірмові речі. Хоча стильність не залежить від ціни. Під час вручення Шевченківської премії на мені був одяг і сумка фірми "Ескада". З аксесуарів – натуральні перли (мамині весільні) і срібний перстень столітньої давності, подарований мачухою мого чоловіка. На "Книжку року", де моя "Солодка Даруся" також здобула перше місце, я придбала накидку із соболя і блузку з ручною вишивкою. Із парфумів люблю "Прем’єр-Жур", "Розу Бурбон", "Кензо". Але я досі почуваюся гарно в оспіваних колись Василем Кожелянком "Маріїних джинсах" фірми Вранглер, привезених із Німеччини 11 років тому.
– Чи правда, що у вас десь біля Києва є дача, на якій ви з великим задоволенням хазяйнуєте?
– Я й сама років десять тому не повірила б, якби мені хтось сказав, що я знатиму тонкощі агрономії і садівництва і що прицвяшкуюся до землі дужче, аніж би до якогось коханця. Наш "маєток" розташований в самому Києві, за 60 метрів від Дніпра. З екзотики у мене там понад п’ять десятків квітів, гойданка під вишнею, човен "Марічка", трав’яна галявина у формі серця, гуцульська кімната і чудова криниця. Розтіцькі майстри зробили такий дерев’яний верх до неї, покритий бляхою, що сусіди кажуть: "То не криниця – а "западенська капличка". Позаду дачі є велике озеро, тому весну-осінь ми практично живемо на дачі. Тепер ось закінчуємо будівництво сауни. А взагалі з якогось часу для мене Київ замкнувся на роботі, комп’ютері і дачі. І коли б я була парфумером, я б зробила ексклюзивні парфуми із запаху наших світанкових квітів і вранішньої кави, завареної у турці з чорної глини.
