Вісімдесятирічна Роза Штеренберг та її сторічний чоловік Цолік Зісіліс запросили мера Чернівців через рік на хрестини. А з нашим кореспондентом літнє подружжя поділилося своїми таємницями. Роза і Цолік наполягали, щоби через двадцять років ми обов’язково завітали до них на ювілей. "Опануйте себе – і просто живіть"
– Мені тоді виповниться сто, а моєму Цоліку – 120 років. Як дасть Бог нам здоров’я – от погуляємо, – посміхаючись, каже Роза Овшієвна.
Нещодавно мого чоловіка зі сторічним ювілеєм вітав мер міста, подарував постільну білизну і сказав, що це для того, аби ми спали разом. Не знаю, але в мене якось вирвалося і я запросила його через рік на хрестини – усі так реготали, – сміючись, зауважила Роза. – А я відчуваю себе ще досить молодою, ось тільки б ноги не боліли. Навіть не знаю, як минули всі ці роки, я ще так хочу жити. Навіть подумати страшно, що ми колись помремо.
– Чи є у вас якийсь секрет довголіття?
– Я знаю напевне лише одне – якщо будеш довго стогнати – смерть швидко прийде. Я щодня прошу Бога, щоб продовжив мені життя. А ось мої знайомі часто скаржаться на різні хвороби. Кажу їм, скільки можна хворіти, що це ви ходите за лікарями та не даєте їм житти? Опануйте себе – просто живіть. Якщо знаю, що в мене завтра концерт, я забуваю про все і беруся повторювати пісні. А коли на сцені оголошують, що виступатиме Розочка, здіймаються такі оплески, ніби сама Сіді Таль воскресла. Троянди та оплески для мене – зміст життя. Тож тільки-но ми з чоловіком дізнаємося, що в Єврейському товаристві відбудеться концерт, не шкодуємо грошей на таксі та їдемо туди.
– А як ви познайомилися з Цоліком?
– Ми знали одне одного давно, він був моїм швагером. Коли померла дружина Цоліка, він прийшов до мене щось допомогти. Сказав: "Чого окремо таскатися, давай будемо разом жити". Гадати довелося недовго, Цолік добрий сім’янин та й людина добра. Я порадилася із сином, він мені тоді сказав: "Мамо, якщо тебе хочуть – виходь заміж, інших не хочуть". Щоправда, коли прийшов до мене Цолік свататися, я одразу поставила перед ним декілька умов – я люблю співати, треба ходити на репетиції та мушу щосуботи йти в Єврейське товариство продавати газети, а для цього треба гарно одягнутися. Так ось, десять років тому ми подали заяву до РАЦСу.
Мені тоді, пам’ятаю, так заздрили. Жінки запитували: "Чого це до тебе, Розо, черга чоловіків стоїть? Ми ось вдруге не можемо вийти заміж, а ти вже третього чоловіка підхопила. Мабуть, їх приваблює, як ти гарно співаєш".
"Зараз любимо
по-старечому – бережемо
одне одного"
– А яке воно кохання в сторічний ювілей?
– Вважаю, що коханню усі віки підвладні, – поділився Цолік Зісіліс. – Та відчувається воно по-різному. Зараз любимо по-старечому – бережемо одне одного. Взимку, повертаючись із синагоги, я якось послизнувся і не міг підвестися. Знайомі передали моїй дружині, що там твій Цолік лежить, у неї тоді мало не стався серцевий напад. Тепер їй доводиться частенько за мене хвилюватися.
Я щоранку прокидаюся о четвертій годині, щоби встигнути на першу молитву до синагоги. Змушений сідати на перший тролейбус. На жаль, останнім часом це стає вже небезпечно. Не так давно чекав на вулиці Садовського тролейбуса, і до мене підійшов молодий чоловік років двадцяти, який встиг вже із самого ранку десь напитися. П’яний молодик накинувся на мене, хотів мене вбити, – не стримався Цолік і заплакав. – Якби не одна добра жінка, не знаю, чи повернувся б я до Розочки. Міліції дочекатися не міг, треба було вставати та йти до синагоги на молитву – Бог все лікує.
А два роки тому трапилося так, що я потрапив до лікарні. Треба було робити операцію, але лікарі відмовлялися, обгрунтовуючи це тим, що надто складна операція для 98-річного чоловіка. Я серйозно ніколи не хворів, хіба якісь легкі застуди. Все життя не знав, що таке ліки, та й коли треба було – не вживав ліків. Цього разу довелося поступитися, робив все, щоб одужати. А лікарям так і сказав, щоб не сумнівалися й просто робили свою справу, я був упевнений, що ще житиму.
– Який найщасливіший день у вашому житті?
– Мене неодноразово про це запитували, тому, не замислюючись, відповім – вихід на пенсію. Гадаю, – каже Роза Штеренберг, – що майже усі виходять заміж та народжують дітей, а ось щоби вийти на пенсію, треба ще дожити. Цей день запам’ятала назавжди – гуляли три дні.
За розмовою старенькі згадали й про політичні проблеми. Роза Овшієвна розповіла, що постійно дивиться телевізор і їй дуже шкода Юлію Тимошенко.
– Юлечка – дуже хороша дівчинка. Ми дуже любимо дивитися на неї. Вона непогано працювала, чому її звільнили – може, переборщила?
Хай життя і не таке легке, та чого скаржитися, Юлька пенсії нам підвищила. Ось тільки воду у нас відключають дуже часто, доводиться носити з криниці. На четвертому поверсі завжди в нашому будинку погано було з водою, а зараз включають лише вранці.
Нам допомагає Єврейське благодійне товариство. Хочу через газету подякувати його керівникові Леонідові Фуксу, який турбується про нас, дуже вдячна лікареві Бурсуку, нашій бібліотеці та редакторові газети "Хесед Шушана".
Роза Овшієвна попросила написати про те, що вона сповнена життєвих сил і відчуває себе не більше, ніж на 50 років. А на згадку заспівала свою "коронну" пісню – "Тум балалайка".
