Дві з половиною тисячі осіб у Чернівецькій області – інваліди слуху. Люди, які не чують або майже не чують, до яких суспільству байдуже, звикли до думки – цей світ для сильних та здорових. Настоятель Свято-Покровської церкви протоієрей Іоанн намагається переконати їх у протилежному – що їх люблять, цінують, їм довіряють. Задля цього служитель церкви вивчив мову жестів. Саме у Чернівцях вперше в Україні почали здійснюватися Богослужіння для людей, котрі не чують.
Про що просять Бога ці люди, знає лише їхній настоятель
Щонеділі до Свято-Покровської церкви приходить декілька десятків глухих людей. Під час служби стають окремою групкою. Про що просять Бога й думають – знає лише їхній настоятель отець Іоанн.
– Я виріс у багатоповерхівці у районі Садгори, де майже 70 відсотків мешканців були глухими, – розповідає протоієрей Іоанн, – а тому знав про їхнє життя з дитинства. Більшість з них працювали на фабриці, де був страшенний гуркіт, тому там могли перебувати лише люди без слуху.
Хлопчиком я грався з дітьми, які не чули. Саме тоді й вивчив декілька жестів, що допомагали під час ігор. Але простих – "гратися", "наздоганяти" тощо.
Потім була школа, музична освіта, армія. З 1991 року я у сані священика, й саме тоді народилася ідея здійснювати Богослужіння для глухих людей. Вони самі підходили до мене з такою пропозицією. Та і я бачив, як вони приходили до Свято-Миколаївської церкви, де я служив, й під час служби просто стояли – нічого не розуміли, лише повторювали те, що робили інші люди. Почав вивчати мову жестів.
Протоієрей Іоанн розповідає, що наприкінці 1999 року звернувся до УТОГу – організації, яка об’єднує людей зі зниженим слухом. Коли людям оголосили, що прийде православний священик – набився повний зал. Спілкувалися за допомогою перекладача, але не обійшлося без підступних запитань, адже деякі глухі вже відвідували Богослужіння, але інших конфесій.
Наступної неділі до Свято-Миколаївської церкви, де протоієрей Іоанн служив священиком, прийшло декілька людей із того залу.
Вивчити мову жестів допомогла перекладач
– Було важко, – розповідає священик. – Людей на Службу Божу приходило багато, а тому нам не було де відокремитися із перекладачем та глухими людьми. Тому я служив першу літургію, а під час другої ми піднімалися з ними на другий поверх до приміщення бібліотеки. Звідти було видно Богослужіння, й можна було перекладати та роз’яснювати його.
Саме тоді протоієрей Іоанн почав вивчати мову жестів. Допомагала перекладач Олена, з якою дві години щодня вивчали усі жести. Записували та замальовували у зошиті усі слова, а згодом – почали перекладати Закон Божий.
– Складність полягає у тому, – згадує він, – що у людей, які не чують, свій лексикон. По-перше, він набагато вужчий за наш. По-друге, вони зовсім по-іншому будують речення, і якщо просто копіювати речення з української чи слов’янської мов, для них це буде незрозуміло – як вища математика. Тому доводилося адаптувати, а десь – і спрощувати.
Зважаючи на те, що займатися у бібліотеці було непросто, протоієрею Іоанну та його незвичним парафіянам запропонували перейти до Свято-Покровської церкви, яка розташована на території військового госпіталю на вулиці Червоноармійській.
– Коли я прийшов туди – страшно стало, – пригадує. – То була коробка без даху, дверей та вікон. Тому довелося спершу служити на третьому поверсі госпіталю. Нам дуже багато допоміг і допомагає начальник госпіталю, ще декілька добродіїв.
І ось уже рік ми служимо у храмі, хоча будівельні роботи ще не закінчено.
Серед глухих
є чимало добрих
і мудрих людей
Протоієрей Іоанн розповідає, що бачить плоди своєї роботи.
– Живемо, працюємо, – розповідає. – Планів – багато. Мрію створити щось на кшталт Червоного хреста на основі общини глухих, щоби допомагати за місцем проживання хворим, літнім, немічним.
Складність також полягає у тому, що глухі люди навчені державою, що вони інваліди. Ніби клеймо хтось поклав. Насправді серед них здібні, мудрі, дуже гарні люди. Просто вони не чують!
Держава також привчила їх до різних допомог та дотацій – це усе, що вона могла запропонувати. Звідси відповідна психологія – споживацька. Доводиться їм пояснювати, що матеріальний бік життя та накопичення – це не сенс життя християнина. Головне – пошук щирих стосунків, милосердя, добрі справи. Бачу, що вони трохи змінилися, але все одно повинно підрости не одне покоління, доки зміниться сприйняття світу.
Як живеться глухим людям у світі тих, хто чує? Протоієрей Іоанн знає це із їхніх сповідей, таємницю яких свято береже. Єдине, що розповідає, – у їхніх душах живе дивне почуття – чи то заздрість, чи то біль – через те, що вони не чують, як ми з вами.
– Я їх не засуджую, – каже він. – Вони – як діти. Бо як люблять – то всім серцем. Навіть ображаються, як маленькі діти. Якось приготували ми у церкві їм подарунки. Я суворо стежу за тим, щоби у пакетах було абсолютно усе однакове, але декілька парафіян не змогли за ними прийти одразу. Довелося продукти, які швидко псуються, замінити на інші. А згодом до мене дійшли розмови: "Отець Іоанн тих любить більше, а мене менше, бо у них у пакеті було те, а у мене – інше". Я не ображаюся і не засуджую. Бо вони, якщо люблять – то вже всім серцем і назавжди.
