Перше кохання проніс через усе життя

26 серпня виповнилося б 70 років заслуженому діячеві мистецтв, Почесному громадянину міста Чернівців, доцентові університету Анатолію Миколайовичу Добрянському. До Дня міста буде відкрито муніципальну бібліотеку та музей ім. А. Добрянського.

– Двері до його квартири не зачинялися, – пригадує сестра Анатолія Добрянського Віра Каленюк. – Пригадую, якось зателефонував студент о третій годині ночі: "Пишу дипломну, і робота зупинилася. Я вас не розбудив?" На що брат приязно відповів: "Ні, бо я ще не лягав спати".

Скільки відомих людей зупинялися в Анатолія, коли приїжджали до Чернівців! Іван Миколайчук спав у нього на розкладачці. Вони дружили. Досі збереглася записка: "Будеш у Києві – заходь. Там у мене квартира із хрестом на дверях. Пам’ятай, що то і твоя квартира". Тепер немає вже обох...

Богдан Мельничук деякий час жив у нього. Анатолій допомагав йому перебратися з району.

Був дуже скромною людиною. Якось його студентка Надія Бабич запитала: "Ви не ображаєтеся, що я, ваша учениця, і вже професор?". Анатолій лише посміхнувся: "Що ви? Я щасливий, що мої учні йдуть далі". "А ви що ж?" – запитала. "А я собі, – була відповідь, – Добрянський".

Життя Анатолія Добрянського складалося непросто: коли хлопцеві було півтора року – заарештували і розстріляли батька, який працював директором школи, за доносом колеги, котрого згодом також заарештували. Та мати-вчителька ніколи не нарікала на владу: "Таке життя".

– Батька реабілітували, але слова "ворог народу" на свою адресу Анатолій чув не раз. Коли його приймали до КПРС, із залу пролунав голос: "Як же його можна прийняти до лав партії? Це ж ворог народу!" Анатолій вийшов з тієї зали – і захворів. Партквиток йому принесли вже додому.

Інша історія зради пов’язана з іменем його друга. Братові передали передрук твору Солженіцина, і він дав прочитати його своєму другу-військовому. Той прочитав, і ...заніс до відповідних органів. Якби не допомога знайомих з Києва – невідомо, чим би усе закінчилося.

До речі, стежив за ним після доносу працівник КДБ, якого Анатолій колись врятував під час вступних іспитів від провалу. І не попередив...

Усе життя Анатолій Добрянський збирав книги, які заповів передати рідному місту після смерті.

– Він мені казав, що у бібліотеці майже 30 тисяч книжок, – розповідає Віра Семенівна. – А коли справа дійшла до перепису, з’ясувалося, що книг – менше. Анатолій, напевно, багатьом роздавав їх, а ті не повернули та й я зробила помилку, бо не зачинила одразу кімнату, де були книжки. Але не будемо про це.

Книги брат збирав усе життя. Привозив їх з Києва, Москви. Друзі з інших міст, якщо дістануть якусь нову книгу – одразу надсилають. У нього нічого не було, окрім книг. Знаєте, я тепер зрозуміла, що не книги були для нього, а він для книг. Уявіть собі: людина жила у крихітній кімнатці, заповненій книжками. Коли він помер, під час розтину з’ясувалося, що усі бронхи були вражені.

У житті А. Добрянського було й те, про що більшості залишається лише мріяти: велике кохання.

– Це було перше кохання, – пригадує голова міської благодійної громадської організації Отілія Гуліка. – Університетське кохання. Поетеса Наталя Кащук протягом двох років навчалася у Чернівцях, і тоді вони покохали одне одного. Це була дуже вродлива, розумна дівчина. Доля розвела їх, але Анатолій проніс це велике почуття у серці через усе життя. Він завжди із великим теплом згадував Наталю. Анатолій присвятив багато віршів Наталі Кащук, і вона йому.

Як згадує професор Богдан Мельничук, який навчався з Наталею Кащук в одній групі, у 1956 році Наталя переїхала до Києва:

– Наталя захворіла, її прооперували у клініці Амосова – вклали біостимулятор. Згодом приїжджала до Чернівців, Анатолій їздив до неї, але не склалося... Через декілька десятиліть Анатолій Добрянський та Наталя Кащук зустрілися у Чернівцях. Наталя зателефонувала мені, що буде у Кам’янці-Подільському і хоче завітати до Чернівців.

Я зустрів її, довго розмовляли. Згодом відбулася творча зустріч з поетесою в університеті. Після зустрічі ми поїхали в гості до нас. Був і Анатолій Добрянський. Розмовляли весь вечір, згадували. Потім я провів їх до тролейбусної зупинки, і вони удвох поїхали у напрямку Центральної площі.

Анатолій Добрянський пережив Наталю Кащук на 12 років.