Софії Пилипівні Воллернер цього року виповнюється дев’яносто п’ять. Вона мешкає на одній із центральних вулиць Чернівців у невеликій затишній квартирці. У такому поважному віці обходить не лише сама себе, а й гостей – завжди чимось пригощає, розповідає щось цікаве і читає напам’ять вірші. Можна почути і дитячі, якщо зайти до неї з малюком. Весела й дотепна, вона каже, що не заздрить нікому з людей – хіба що тільки тим, хто живе в одному місті з дітьми. Її ж єдиний син Ростислав Олександрович – професор-фізик, автор незліченних наукових праць і підручників – живе у Росії. Та й рідний брат – також професор – хоч і не за кордоном, але й не близько, у Києві. Він молодший за сестру лише на три роки і також непогано почувається у свої за дев’яносто. Софія Пилипівна за народженням теж киянка, а до Чернівців приїхала 1940 року. Зараз таких, як вона, часто іронічно називають "визволителями". Але варто послухати її захоплені оповіді про тодішні Чернівці, як місця для іронії не залишається. Тут вона отримала роботу в банку, на якій працювала аж до пенсії і на якій її досі пам’ятають та шанують. А вона добре пам’ятає свої перші враження від Чернівців 1940 року – панських і культурних.
У пралі була
розкішна спальня
– Було відчуття, ніби я опинилася в якомусь кіно – така всюди була розкіш. Мене надзвичайно вразила наявність фаетонів. Вони стояли там, де зараз пам’ятник Шевченкові, але з боку Поштової вулиці. Порівняно з нашим радянським Києвом, тут усі були дуже гарно вдягнуті. За радянськими поняттями, якщо жінка мала зимове пальто і літнє, то вона вже була дуже добре вдягнута. А тут було ще перехідне пальто. Крім того, у нас усе носили в тон, це виглядало нудно, нецікаво, а тут дуже гарно поєднували кольори: зелене пальто і коричневий капелюх, синє пальто і рожевий капелюх.
Тоді чернівчани жили незрівнянно багатше за киян. Праля, якій ми відносили чоловікові сорочки, мала таку ж саму стильну спальню, як і у мене. А я ж вважала, що це – вершина багатства.
А щодо моїх співробітників у банку, то вони на той час, звичайно, різні були – не лише чернівецькі. Керівництво, наприклад, усе було прибуле. Але місцеві трималися з великою гідністю, і їм багато платили. Обід їм на роботу приносили дружини, до буфету заходили тільки ми, немісцеві. Між іншим, чернівчани дуже швидко освоїли нашу, нову для себе систему кредитування, розрахунків. Були дуже доглянутими, кожен мав свого перукаря. Незвичним для нас було також те, що вони дуже пізно створювали сім’ї. Вважалося, що одружуватися можна тоді, коли у тебе є умебльована квартира.
Хіба можна
не знати Шіллера?!
Ми працювали за тимчасовими правилами кредитування, я особисто обслуговувала торгівлю. Тоді ще збереглися невеликі приватні крамнички. У магазинах всього було багато ще досить довго. Був, пригадую, чудовий трикотаж місцевої фабрики "Трінако". А банк виглядав тоді надзвичайно розкішно. У приймальні був такий килим, що нога в ньому топилася аж до кісточок. Зараз червоний кабінет зберігся, а ще було два подібні кабінети – зелений з коричневим і сірий. Також із шовковою оббивкою стін.
У мене склалися непогані стосунки з місцевими співробітниками, але я бачила, що за рівнем культури ці люди здебільшого значно вищі за нас. Серед кредитного апарату один чи двоє були чернівецькими, і якось один із них – він розмовляв російською, напевно, був із Молдови – сказав мені з обуренням про іншого нашого співробітника, приїжджого, що той не знає, хто такий Шіллер. У тодішніх чернівчан була німецька культура – румунська тут не прижилася. Навіть коли це була державна мова, вони продовжували між собою німецькою розмовляти. А з нами – російською. Місцеві люди завжди були дуже здібними до мов. Вони традиційно знали їх кілька. По-перше, німецьку, якою всі у місті розмовляли. Багато хто знав єврейську мову, бо євреїв тут було понад тридцять відсотків. Знали, звичайно, українську, тому що треба було спілкуватися з селом на базарі. Була ще державна румунська. Але кожен також вважав, що культурна людина повинна знати ще французьку або англійську. Чернівчани багато мандрували, читали.
Дітей народжували помірковано
Надзвичайно гарними та доглянутими виглядали дітки, хоча їх було небагато – дітей народжували також помірковано. Дівчатка ніколи не ходили в сандаликах, лише в туфельках, тому що туфельки стискають стопу, а в сандаликах вона втрачає форму. Дітям робили зачіски з локонами, катали їх на візочках – навіть досить великих.
У нас була своя компанія, не пов’язна з моєю роботою. Ми залюбки відвідували театр. До єврейського театру, до речі, після війни ходили навіть ті, хто не знав мови – дуже популярним він був...
Було страшенно цікаво ходити в гості, побачити шматочок чужого життя. Тому ми охоче відгукувалися на запрошення. Я щоразу почувалася, ніби опинилася в якомусь фільмі про гарне життя. Мене здивувало місцеве захоплення Достоєвським. В одного чоловіка в спальні на нічному столику лежав "Ідіот" німецькою мовою (ми, коли приходили в гості, нахабно ходили всією квартирою, щоб усе побачити). Книга була ще й німецькою готикою надрукована, і він сказав, що вона у нього – настільна. Якось в гостях у місцевих нас дуже своєрідно частували. У нас було заведено подавати холодець, оселедець тощо, а там були канапки – маленькі, різних видів, і до них різні напої. Це було щось цілком нове для нас.
І, звичайно ж, великим задоволенням були прогулянки містом. Ви будете сміятися, але нам у Чернівцях дуже подобався цвинтар. Мене вразили пам’ятники, на яких були написані дати народження без дати смерті – значить, хтось собі заздалегідь приготував, таких було чимало. Ми ходили і розглядали надгробки. Заходили також в усі церкви та синагоги. У центральній синагозі потрапили на традиційне єврейське весілля, якого ніколи ще не бачили. Любили ми і парк – там тоді були таблички на деревах. Ходили в Резиденцію, все було ще нереставроване, живе.
Життя в Чернівцях змінилося одразу після війни. Уже не було такої розкоші, а з наших банківських буднів зникла урочиста церемонія відкриття каси. Все почало спрощуватися, біднішати.
