Я своїх діточок завжди вчу порядності, любові до рідної Батьківщини, поваги до ветеранів війни. Коли розповідала про свято 60-річчя Перемоги, бачила зацікавленість та сльози на очах. На жаль, цього не відчули чи навіть не усвідомили місцеві керівники – голова сільської ради і весь його почет. Для галочки відзначили це свято. За станом здоров’я мій батько Василь Маринюк, 1921 року народження, не зміг прийти на мітинг, де вручали бойові нагороди. А 30 травня його не стало... Три тижні батько чекав на нагороду, так хотів ще потримати її в руках, але цього не сталося через байдужість людей. Не принесли нагороду і мертвому ветерану, щоби покласти її разом з ним до труни...
Після похорону я запитала у голови сільради, коли вручать нагороду батька і скільком ветеранам ще не вручено нагороди, на що отримала відповідь, що він не цікавився, бо він за це не відповідає. Але ж на мітингу він вручав нагороди, але чомусь не розпорядився привітати ветеранів вдома. Чи, може, зібраних чималих коштів з організацій та підприємців для святкування не вистачило на 10 літрів бензину? Ні, кошти були. Тільки совісті не залишилося. Через тиждень мені передали нагороду через односельчан.
Допоможіть мені знайти відповідь на багато питань, які мене хвилюють. Чому батько не отримав нагороду? Чому, коли везли його тіло на цвинтар, доводилося притримувати труну, бо вона сповзала з машини через жахливий стан доріг? Чому у селі кар’єри роздали, а дороги поремонтувати нікому? Чому ніхто не думає про людей, які усе життя працювали? Невже нічого не змінилося після виборів? Ми ж так вірили у краще, коли відправляли до Києва під час помаранчевої революції автобус з продуктами. Мої першокласники вивели рученятами на білому аркуші: "Ми – з вами!"
Написала листа до редакції вперше у житті. Як жити далі? Як вчити дітей?
