Леся поїхала за кордон у 15-річному віці, навіть не закінчивши 9-й клас. Зараз їй 20 років, і, щоби вступити до вищого навчального закладу, їй потрібно довчитися в школі.
– Я жила в Неаполі, – розповідає Леся. – Якщо чесно, не маю бажання туди повертатися. Робота важка, а заробітки не такі вже й великі, якщо врахувати, що життя в Італії дороге. Підробляли по-різному: сиділи з малими дітьми, прибирали, працювали в барі і доглядали хворих у божевільні.
Італійці не дуже щирі люди: в обличчя можуть усміхатися, а за спиною – перемивати тобі кісточки. Загалом до українців вони ставляться непогано, але ми для них насамперед – дешева робоча сила.
Італійським чоловікам подобаються українські дівчата. Та навіть якщо ви дуже вродлива, не варто розраховувати на те, що з вами одружиться якийсь багатий італійський мачо. Вони беруть за дружин тільки своїх і дуже рідко іноземок. Річ у тому, що до шлюбу в них дуже серйозне ставлення. Чоловік зобов’язаний утримувати дружину, а під час розлучення залишити їй майже все своє майно. Та й розлучення – справа не одного дня, а ... десятка років. Не дивно, що в Італії міцні шлюби і дуже низький рівень розлучень.
Загалом у мене склалося враження, що українці багато в чому кмітливіші за італійців і більше пристосовані до життя.
Леся в Італії познайомилася з українцем і тепер збирається за нього заміж. Щоправда, молодятам ніде жити, тому Леся залишилася в Чернівцях здобувати освіту, а її хлопець в Італії заробляє на квартиру. І хто знає, коли йому вдасться зібрати достатньо грошей і коли закохані зможуть одружитися.
