Мріяв бути розвідником, а став чоботарем

Михайло Ерстенюк – звичайний чернівчанин, який працює у майстерні з ремонту взуття на вулиці Київській. Але такий не подібний до нас усіх, що у це не віриться. Ось уже 10 років він безкоштовно лагодить взуття декільком сотням людей(!): вихованцям школи-інтернату для дітей зі слабким слухом, дітям-сиротам, літнім бабусям із зав’язаними у хустинки гривнями... Михайло дуже хотів мати власну майстерню, щоби дозволити собі це!

Унікальність Михайла полягає також у тому, що, закінчивши школу із гарними оцінками, він не став вступати до вузу, а відніс документи до ...ПТУ, де навчали майстрів з ремонту взуття. І що дивно – не через те, що мріяв про цю професію з дитинства.

Взуття – частина життя людини

– У дитинстві мріяв стати розвідником. Гарно вчився, закінчив школу, але, напевно, від долі не втечеш. У мене обидва дідусі були чоботарями, і я якось узяв і відніс документи до ПТУ. Це при тому, що 20 років тому чоботарями працювали старенькі дідусі – молоді не поспішали до цієї роботи. Сподобалося одразу. Я відчув, що дарую нове життя взуттю. Працював у різних колективах і невдовзі зрозумів, що хочу мати свою майстерню – щоби дозволяти собі ремонтувати взуття безкоштовно. Зараз я собі це можу дозволити!

Переважна більшість клієнтів Михайла практично не помічає його: здали туфлі, перевірили, чи акуратно підметки підбиті, й побігли у серйозних справах.

– Більшість людей вважають, що ремонт взуття – це одноманітна й примітивна фізична робота, – каже він. – А насправді під час ремонту, особливо ввечері, коли беру до рук взуття, відчуваю життя: що це чиясь дружина, чийсь батько, зі своїми радощами, болями, мріями. Взуття – частинка життя людини.

Багато людей приходять просто поговорити. Діти-сироти із школи-інтернату розповідають про своє життя, літні люди часом скаржаться на життя. Пригощаємо соком, морозивом. Були випадки, коли грошима допомагали.

Студенти забігали після проваленого екзамену. Я їм радив, з якими словами підійти до викладача завтра. Вони переконували, що він такий жорстокий, але наступного дня дякували: "Ми порозумілися, я перескладу".

Якось жінка прийшла, щоби терміново відремонтувати взуття, а провела у нас аж чотири години. Ця освічена успішна жінка, коли йшла від нас, сказала, що ці години перевернули усе її життя. Вона зрозуміла, що усе, що вона раніше робила і вважала важливим, – не головне. Головне – любити людей, робити добро.

Про що ж особливе розмовляють у майстерні? Особливого нічого немає, каже Михайло.

– Напевно, про те справжнє, що повинно бути у нашому житті. У світі мало людей, які нічого не хочуть від тебе. А все ж просто: ставитися до іншого якнайкраще, щоби зробити його щасливим.

Жінки лагодять черевики частіше

За спостереженнями Михайла, найчастіше приносять у ремонт взуття жінки – і чоловіче також. Та й ремонтують частіше взуття все ж таки жінки. Десь відсотків 80 із усього взуття, яке зараз є у майстерні, – жіноче. Чоловіки акуратніше ходять, та й підбори у них широкі – отож зношуються повільніше, пояснює майстер. Взагалі за 20 років ремонту взуття Михайло точно встановив, що найякісніше взуття було за часів СРСР, а зараз – із гуманітарки.

– Сьогоднішнє взуття, навіть куплене у дорогому бутику за 50-150 доларів, за якістю ціні не відповідає, – каже Михайло. – Зовні – гарне, але дуже швидко зношується. Камінці та ремінці відлітають дуже швидко.

Китайське дешеве взуття – це горе для людей і для майстрів. Та й для ніг воно некорисне. Що ж купувати, запитаєте? Зі спортивного – фірмове взуття, де якість бездоганна, а із звичайного – усе ж таки вартістю за 50 доларів. Воно більш-менш якісне.

Якось, пригадую, приніс клієнт дуже дороге взуття, куплене у Парижі за 260 доларів. Я хотів його зачистити, змастити клеєм, а з’ясувалося, що верх у нього шкіряний, а низ – ...із паперу. Напевно, це взуття продавали для покійників, але дуже заможних. Та воно було дуже гарним – подібної краси я ніколи не бачив. Ідеально виготовлене, із вибитими логотипами відомої фірми.

Є ще одна тема у взуттєвиків: взуття, яке здають у ремонт, але ...забувають забрати. За рік у майстерні залишається 120-130 пар взуття, за яким так і не приходять. Серед них 30 пар – дуже добротне.

– П’ять років тому ми назбирали 176 пар такого "відказного" взуття, гарно начистили й винесли біля майстерні, щоби ті, хто потребує, взяли собі і носили. Трохи боляче було на це дивитися: бідні люди хапали взуття у сумочку і мерщій бігли.

Пригадую студентку ЧНУ, яка за своїми ботфортами не приходила рівно рік. Ми акуратно зберігали їх у мішечку, дивуючись, як могла забути дівчина про нові та модні чоботи. Рівно через рік прийшла: виявляється, вийшла заміж, поїхала до чоловіка, а той не пускав до Чернівців: "Потім якось.."

"Після революції

я полюбив Україну,

як дитину"

Для багатьох людей взуття є нібито їх частинкою – так вони за нього переживають. Нещодавно я приймав у ремонт гарні жіночі туфлі, повністю вкриті камінцями. Уважно оглянув і виявив, що двох найгарніших камінців немає. Сказав про це клієнтці. Такої істерики зі слізьми та розпачем я ще не бачив… "Я ж лише купила взуття, двічі взула!!!"

Ми ніколи не відмовляємо у ремонті. Бували випадки, коли навіть жартували, що однією ногою цей чобіт вже в "Альтфатері", але повертали його до життя! Розуміємо, що його дуже люблять або не мають грошей на нове. До таких екземплярів ставимося із особливою любов’ю.

Якось чоловік приніс зовсім "неживі" черевики і чекав на закінчення ремонту у коридорі, бо взути більше не мав що… Брудні, порвані. Ми полагодили, накремували, а коли винесли, він категорично відмовився забирати їх, бо це "не його, а зовсім нові". Не впізнав і навіть почав казати, що у нього були зовсім інші туфлі – зеленуваті.

Є й мрія у майстра з ремонту взуття Михайла Ерстенюка.

– Я останнім часом дуже полюбив нашу країну. Зізнаюся, що раніше ставився до неї посередньо, не так, як американці до своєї Америки. Але після помаранчевої революції я дуже полюбив Україну – як людину, як дитину... Дуже би хотів, щоби вона була щасливою – бо ми того варті.