– Коли почула звістку, що його призначили губернатором, і зраділа, і стривожилася, – розповідає вона. – Передзвонила йому, і кажу: "Миколо, ти на себе великий тягар звалив!" А він у відповідь: "Ніно, хіба мені до цього звикати!" То правда – він ніколи не цурався роботи. У дитинстві, пам’ятаю, пас козу і овець, бавив мого молодшого сина Леоніда. Доїв козу не гірше за мене, а на городі порався нарівні з дорослими. Зрештою, він і нині не змінився – приїде в село і питає, що допомогти. Води принесе, піде на город картоплю копати чи садити. Але ще змалку Микола сидів за книжками, де б не був. Прийде зі школи, зробить уроки, книжку в руки – і в садок.
Ніна Василівна має два фотоальбоми, де є її молодший брат . Чоловік господині Сергій Савович, побачивши одну з них, де Миколка з його сином Леонідом, згадує:
– Це біля комбайна. Я тоді їх обох брав у кабіну, і ми разом їхали на поле, возили зерно. Тоді вчив Миколу сидіти за кермом. Здібний був хлопець, сумлінний і серйозний.
Про ці риси характеру губернатора розповідають і друзі та вчителі. Ось що розповіла нам його перша вчителька Галина Кушнір:
– Своїх учнів я завжди привчала до самостійності. Миколка Ткач був саме із таких, цікавився всім. Підемо з класом у ліс чи поле, а він: "Галино Данилівно, а що це за квітка, а як називається це дерево?" Тоді, в 50-ті роки, вчителів було мало, тому мені доводилося викладати майже всі предмети. Та найулюбленішим моїм предметом була математика. Я горда тим, що це захоплення передалося й Миколці, який став першим учнем класу. Проте не скажу, що Миколка Ткач не любив літературу чи мову – його цікавило все.
– А, може, ви ставили йому відмінні оцінки тому, що його батько був головою колгоспу, депутатом і мав орден Леніна?
– Нехай би його тато був навіть міністром, у мене головний критерій – знання. Це в Дністрівці всі знають. До речі, батько Миколи теж відзначався суворістю і відповідальністю.
– Але діти є діти, могли побитися, курити.
– Певно, що так, однак не пам’ятаю, щоби Миколка Ткач був бешкетником, а тим паче курцем. Він навіть називав мене своєю мамою.
Класний керівник нинішнього губернатора Тетяна Ручка з Іванівців розповідає:
– У нашому селі вчилися у 8-10 класах діти з декількох навколишніх сіл, зокрема, і з Дністрівки. Миколка Ткач був відмінником, вельми обдарованим юнаком. Пам’ятаю, постійно цікавився творами не лише українських письменників, але й зарубіжних, міг годинами переповідати книги. Та найбільше він мене вразив пізніше, вже після того, як повернувся зі служби в армії. Добре пам’ятаю: того дня я взялася у літній кухні прати білизну, раптом відчиняються двері – й на порозі високий стрункий хлопець. Дивлюся – а то Микола. Прийшов, каже, провідати вас. Виявляється, він, приїхавши з армії додому, пішки прийшов з Дністрівки до Іванівців, а це майже десять кілометрів, щоб зустрітися зі мною.
– Полюбляли гратися у війну, разом у колгоспний виноградник тихцем бігали, – згадує шкільний друг М. Ткача Василь Яцишин. – До школи в Іванівці ходили навпростець через ліс, а це сім кілометрів. Мешкали там у гуртожитку. Бідували, бо на кінець тижня запас харчів – хлібина й цибуля. Але ми були молоді і не дуже тим переймалися. А влітку минулого року зустрів його в поминальний день на кладовищі, посивілий увесь. Згадали минуле. Микола не загордився. За це його й люблять. Особливо ж після того, як він зі студентами підтримав "помаранчеву революцію".
– Микола Васильович часто приїжджає в село, особливо любить бувати в нашій старовинній церкві, спілкуватися з людьми, – каже сільський голова В’ячеслав Цекало. – Маємо надію, що допоможе нам газифікувати школу, є й інші проблеми. Край отримав гідного керівника.
