Сьогодні дедалі частіше на чернівецькій сцені можна побачити 23-річного буковинця Сергія Опольського (в місцевому молодіжному солі відомого як МАDСАР). Власні пісні він виконує на святкуваннях різного рівня: від клубних вечірок до концертів до Дня незалежності. Вперше його помітили у 1998 році у філармонії під час відбірного туру на фестиваль "Червона рута". Те, що юнак зовні подібний до запеклого хулігана, зовсім не означає, що він таким є. Більше того, про свої проблеми та не вельми легке життя Сергій вирішив поділитися з нами: "Одного разу дівчинка так задивилася на мої широкі штани, що спіткнулася і впала".Батьки не заважають, але й не підтримують
– Коли ти почав захоплюватися реп-культурою та зрозумів, що це твоє?
– Та із самого народження. Хоча насправді я навіть не пам’ятаю, як це сталося. Ще з дитинства почав цікавитися західними легендами репу. Пам’ятаю, як мені ставало нестерпно без музики на уроках. Я приходив додому, вмикав свого магнітофона та співав разом з виконавцем. Найголовніше те, що я уявляв себе видатним співаком на сцені посеред величезної кількості фанатів. Я й досі про це мрію.
– У душі співаєш?
– Ну, звісно! Набираючи загрозливого вигляду, ходжу вдома і постійно начитую улюблені пісні (сміється).
– Як батьки ставляться до такого захоплення? Слухають твої пісні?
– Батьки якось нейтрально ставляться: не заважають, однак і не підтримують. Здається, лише один раз бачили мій виступ. Зовсім цим не цікавляться. Звичайно, дуже добре, що вони не намагаються мені нав’язати якусь точку зору, але іноді все-таки бракує їхньої уваги та допомоги.
Викладачі ставлять нижчі оцінки
– Ти зовні дуже вирізняєшся з-поміж інших. Це допомагає чи шкодить, наприклад, у навчанні?
– Швидше за все – шкодить. Про мене завжди судять із зовнішнього вигляду, зазвичай чомусь негативно. Сприймають не за того, ким я є насправді. Як правило, перше враження – це бандит та двієчник. Насправді така думка є помилковою, і у цьому переконуються ті, хто краще мене знає. Однак не часто викладачам вдається більше мене пізнати, тому і оцінюють не вельми справедливо. Гадаю, якби з такими ж знаннями, якими володію зараз, я виглядав би інакше, – то оцінки були би вищими.
– А виникало бажання все покинути і стати таким, як усі?
– Виникало і виникає досі. Особливо, коли влаштовувався на роботу. Здавалося, був би, як всі – легше б жилося. Дискримінація панує! Але музика мене дуже підтримує і не раз морально рятувала, тому покидати її не збираюся.
– Як народжуються нові тексти?
– Зазвичай поштовхом до написання нового тексту стають якісь прикрі ситуації та обставини, що мене дратують. Варто мене сильно зачепити – у голові одразу виникають потужні рими, потрібно лише встигнути їх записати. Наприклад, нещодавно я написав два куплети про дівчат легкої поведінки, просто на той момент мене це дуже турбувало. Згодом хотів закінчити пісню, однак навмисне додумати закінчення не зміг. Потрібно відчувати та перейматися тим, про що пишеш.
– Як ставишся до куріння та наркотиків?
– Радикально, агресивно, негативно... Взагалі не переношу запаху диму, особливо у приміщенні. Сам не курю і взагалі ввів би якісь штрафи для курців. Вони природу псують! А дівчата... До речі, про куріння, алкоголь та наркотики багато йдеться у моїх піснях, а одна так і називається – "Не пали!"
– У кожного є своя мрія. А про що мрієш ти?
– Хочу, щоби мене знайшов відомий продюсер, хочу альбомів, гастролей. Я неодноразово виступав у Івано-Франківську, там значно більше коштів вкладають у молодь. А у нас, на жаль, мало цим переймаються. Хоча Чернівці дуже люблю!
