Вони не просто довгожителі, за плечима яких майже століття. Вони – найстаріше подружжя Буковини. Їй – 92. Йому – 97. У Миткові Заставнівського району Йосип та Анастасія Гордіци – поважні ґазди. За сім з лишком десятків років подружнього життя завели чимале господарство, виховали сина з донькою, чотирьох онуків та п’ятьох правнуків, збудували хату. "Сваталося багато.
А вибрала єдиного"
Настя і Йосип зналися змалку. В одному селі народилися, а коли повиростали – на один данець ходили. Так тоді дискотека називалась. Щонеділі з обіду і до вечора на селі грали музики, а молодь веселилась досхочу.
– Це зараз танці з ночі і до рання. А за мого дівування ввечері гулянок не було. Соромно було після заходу сонця залишатись на вулиці. Тож дівки йшли додому, а хлопці – до корчми, – пригадує молодість бабка Ція (так лагідно називають її у селі).
Якось зустрілися Настя з Йосипом на одному з данців і – зрозуміли, що не можуть одне без одного. Їй – 18, йому – 23.
У них не було ні побачень під вербою, ні прогулянок під зоряним небом. Тогочасна мораль не дозволяла гуляти вечорами. Тож хлопець одразу почав приходити до хати, просиджував вечорами з коханою на канапі, спілкувався з батьками. І вже прощаючись, на порозі, могли поцілуватися. А за дверима мати пильнувала, аби донька довго не стояла з парубком. Як тільки Настя чула з-за дверей покашлювання, знала – час повертатись до хати. "Отак від весни все літо тягалися, – жартує Анастасія, – а на осінь весілля відгуляли". Було це у жовтні 1932-го.
– Дали нам з Йосипом два гектари поля, коня, корову – та й з того мали потроху розживатися. Грошей тоді нікому не давали, нічого не купували – усе мало бути зроблено власними руками. Ми садили коноплі, потім микали їх, сушили і готували прядиво. Це тепер ви знаєте, що коноплі – то наркотики. А ми з них одяг готували – і святковий, і буденний. (Показує старечими натрудженими руками покривала, ковдри, які виткала).
Попереду на подружжя чекало страшне випробування – у 40-му помер їхній первісток. Хлопчик навіть місяця не прожив. Наступного року втратили й другого сина – помер чотиримісячним. Друга світова війна надовго розлучила з чоловіком. Служив у будівельному батальйоні. Будував мости і переправи. На Одері Йосип ледь не загинув. Підірвали міст, і його присипало землею. Відтоді погано чує. І все бідкається, що не дали йому фронтових документів, бо ж на передовій не був, ворогів не вбивав. А отже й не ветеран?
А тим часом у рідному Миткові на ще молоду дружину чигали свої небезпеки.
– Приходили москалі і бандерівці, – пригадує Анастасія Пантелеймонівна. – Я навіть не знаю, кого ми більше боялися. Заходили по троє-четверо в хату з ґверами і забирали усі харчі. Я не опиралася, віддавала усе. А котрі не віддавали – були биті. А ще їх ґвалтували і топили у річці. Маю щастя, що за війну жодного разу не була бита.
Після війни народилося ще двійко дітей – Йосип та Марія. Жили великою дружною родиною – в одній хаті, з батьками і братами та сестрами Йосипа.
"Москалі забрали олійню, а Кравчук – усе"
Все життя Гордіци пропрацювали у колгоспі. Призбирали деяких статків. У вісімдесятих вибудували дітям хату, а все інше відклали на старість і майбутні похорони.
– Але прийшов Кравчук і все забрав. Пережили ми чотири влади. За Австрії маленькими застали війну. Потім прийшли румуни і змусили вчити румунської. Коли прийшли москалі – завели свої порядки. У батьків Йосипа була своя олійня, то її забрали. А нас записали до колгоспу. Жили, працювали, копійку складали. А потім, як і всі, втратили усі збереження. Якби не пенсія, то було б дуже важко. Робити ми вже не годні. Тому донька повернулася з Чернівців, аби допомагати. Може, хоч Ющенко зробить життя кращим?
Старенькі досі цікавляться політикою. Новини по радіо і телевізору не пропускають.
На запитання, чи важко стільки років разом, бабця Настя навіть дивується:
– Все життя мені було добре та легко. 22 роки я пробула у невістках. І ніколи лихого слова від свекрухи не почула, ніколи не плакала і не йшла з дому. Жодного дня з чоловіком не сварилися, жодного разу він на мене "руки не поклав". Ніколи не шукали собі інших, завжди любили і поважали одне одного. Тільки за одне можу насваритись на нього – не чує він мене добре, а я й кричу, що нема з ким поговорити! Чи любили одне одного? Авжеж, любили. Скільки мене сватало, а пішла за нього – єдиного. І жодного дня не шкодувала.
– Скільки років прожили удвох, а навіть не втямились, – кажуть старенькі. – Жодних секретів довголіття не маємо. Слабували багато – чоловік на серце, я на шлунок. Йосип народився на саме Різдво, тому, мабуть, і має довгий вік. А скільки ще Бог дасть, стільки й будемо разом.
Його таємниця:
"Коли жінка починає сваритись, я просто мовчу. Якщо обізвуся, вона ще дужче буде кричати. А так – жодної сварки!"
Її таємниця:
"Аби бути щасливими у шлюбі, треба цінувати і поважати одне одного. Слухайте чоловіка, радьтеся з ним. Будьте терплячими".
