«До КДБ викликали, як і всіх»

Завтра виповниться 70 років одній із найпопулярніших особистостей Чернівецького національного університету – завідувачеві кафедри міжнародних відносин Юрієві Макару.

Науковець, який виглядає максимум на 60 років, насправді непересічна фігура: щодня і все життя робить вранці фіззарядку(!), успішно займається науковою роботою. Планує написати мемуари і щиросердно зізнається, що реагувати на цікаву, та ще й вродливу дівчину-студентку приємно "навіть з висоти мого віку"

– Ви були деканом з 1975 по 2003 роки. Мемуари не будете писати?

– Я був деканом істфаку 27 років. Мемуари давно хочеться написати, і вони, вочевидь, будуть об’ємними. Але це серйозна робота, тому знадобиться рік-два.

Усе життя я вів щоденник. Буде що написати.

Докторську дисертацію

писав двічі

– Який період вашого деканування найцікавіший?

– Йшов у науку з думкою, що ніколи не буду великим начальником. До того пропрацював 12 років у школах.

Склалося інакше: за 4 роки мене обрали деканом.

Свою стратегію я мав. Студентів на навчання приймали тоді небагато, відповідною була наукова робота. Ми збільшили набір з 40 осіб до 100. Потім узялися за інші спеціальності. Відкрили напрямки "політологія", "міжнародні відносини". Коли я здавав деканат, на факультеті було п’ять спеціальностей із трьох напрямків.

Розвинули наукову роботу. Понад 10 років у нас на факультеті є докторська рада з захисту дисертацій із історичних наук. У квітні минулого року Вища атестаційна комісія України нас роз’єднала, тепер діє дві ради – рада з історичних наук, яку очолює нинішній декан професор Добржанський, і рада з політичних наук, яку очолюю я.

Можу похвалитися, що випускники нашого факультету очолюють в університеті ще три факультети: економічний, юридичний та філософсько-теологічний.

Сам я захистив докторську, яку писав двічі. І не через те, що погано написав, а через те, що сталися політичні події у Польщі. Дисертацію довелося доопрацьовувати ще 6 років. Коли я вперше не міг подати дисертацію, то ще з півроку мені було невесело.

– Ким зі своїх випускників ви пишаєтеся?

– Усіма. Як можна когось виділити? Інша річ, що є окремі люди, які здобули певне визнання, стали заслуженими учителями, відомими вченими. У завідувача кафедри доктора політичних наук Анатолія Круглашова я був консультантом під час написання докторської про Драгоманова. Декан Добржанський – зразок науковця. Один із моїх колишніх дипломників Коберський був заступником командувача військ Західного оперативного напрямку. Зразковий вчений і викладач Фісанов – також наш випускник. У нас вчилися телеведучий "5 каналу" Данило Яневський, відповідальний працівник міністерства закордонних справ Теофіл Риндюк, Сергій Попик – консул у Сучаві, який саме зараз здає посаду.

"Були такі, які вчилися

по 9-10 років"

– А є такі, що сняться у жахах?

– Я ніколи не мав жахливих снів про студентів. Були такі, що вчилися по 9-10 років. Але я не можу сказати, що вони погані люди. Просто життя їх так склалося.

Є такий Владислав Каськів, один із провідників "Пори". Ми його свого часу виключили. Але досі найкращим чином зустрічаємося. Він добре розуміє, за що його виключили. Є фактор часу.

– Скажіть чесно, хабарі викладачам пропонували завжди?

– Хабарництво породжене тим явищем, яке колись називали Великою Жовтневою соціалістичною революцією. Посталий тоді лад заклав фундамент хабарництва. 1991 рік не означав, що ми усі змінилися. Хабарництво породжується низьким рівнем життя. Спробуйте дати поліцейському у Канаді хабара – він поб’є вас по плечах палицею і відвезе до дільниці, бо боїться втратити свою пристойну зарплату. А у нас за 5-10 гривень відпустять.

Те саме про викладачів. Кожен має сім’ю, дітей. Окрім того, ми маємо багато людей, які вчаться на платній основі. Скажімо, у Саскачеванському університеті також слід внести при вступі 7 тисяч доларів. Але у нас це щось середнє між хабарем і офіційним побором. Не кожен може собі дозволити таку суму. Лише судами цю біду не викорінити. В університеті минулими роками були випадки, коли викладачів (інших факультетів) "саджали" за хабарництво. На 10, потім – на 5 років. Але низький життєвий рівень штовхав людей на злочин. Усе залежить від соціальної політики держави.

– Історичний факультет завжди був в авангарді ідеології. Як викладачі пережили перехід від СРСР до незалежної України?

– Перехід був досить складним. Ідеологія, яку людям вбили у свідомість силоміць, так їх полонила, що позбутися її дуже важко. Інша річ, що ми стали терпимішими. Скажімо, у мене ювілей, слід підготувати свої публікації. Добра половина їх – радянського періоду із традиційною критикою буржуазного ладу, загниваючого капіталізму. Слів з пісні не викинеш. Я себе почуваю, ніби писав злочинні речі. Та цього не слід соромитися, бо якби я того не писав, то не досяг би певного рівня, не навчив сотні студентів. Така роздвоєність душі. Хтось це розуміє, хтось – ні. Наприклад, у часи, коли зайшла мова про те, що ми таки вивісимо синьо-жовтий прапор, навіть на факультеті були люди, які прийшли до мене: "Юрію Івановичу, ми написали статтю до "Радянської Буковини" із засудженням цього. Може підпишете?" Я відповів, що не можу цього зробити, бо прапор – наш, національний.

Перехід – важкий, складний, але ми на шляху до того очищення, яке загальмувало 10-річне правління Кучми.

– Чи не було страшно у 91-му, коли ви фактично виступали на боці студентів?

– Відповім за питанням на запитанням. У вересні минулого року до нас приносили списки на підтримку Януковича. У нас на факультеті ніхто не підписався. Чи було страшно? Могли запитати потім... Так само і в 91-му. Є тваринний страх, що посадять. Але є й відповідальність перед суспільством.

Чи викликали до КДБ? Так, як і всіх. Їх також можна було зрозуміти.

"Доки будуть тримати на роботі –

буду працювати"

– До вас часто приходили міліціонери зі скаргами на веселощі студентів?

– Декілька разів на рік. Я завжди студентів переконував: якщо, не дай Боже, щось трапилося, то прийди і розкажи, щоби можна було тебе захистити. Бо коли складено усі протоколи – рвати їх дуже важко. Хоча ми, користуючись тим, що у міліції працювали наші випускники, інколи доходили до цього.

Переважна більшість проступків не варта була й ламаного гроша.

Я пригадую, у 70-х роках ми змушені були виключати за нечемні вислови на адресу дєдушки Лєніна чи ще за якусь біду. Ми старалися не допустити виключення, але іноді доводилося. З одним із таких колишніх студентів ми зустрілися, і дуже тепло, минулого року у поїзді. Усе в нього склалося добре – потім він у нас поновився і закінчив вуз.

– Розкрийте таємницю: як викладачам університету вдається не реагувати на красунь-студенток?

– Зрозуміло, викладачі реагують на вродливих дівчат. Хто знає – можливо, що з якоюсь хтось і одружиться. Я зараз помічаю, що з моєї кафедри викладач зустрічається із третьокурсницею. Одружиться – це буде дуже добре. Немає бар’єра між викладачем і студентами. Слід зберігати рівновагу: має бути міра справедливості і такт.

А реагувати на цікаву, та ще й вродливу дівчину приємно навіть з висоти мого віку.

– Ваші сини також стали істориками. Ви і вони не шкодуєте?

– Безумовно, синам декана психологічно важче. Вони дуже переживали, аби їх ніхто ні у чому не підозрював. Обидва закінчили історичний факультет. Один вже працює 15 років у Канаді, другий повернувся зі США після 5-річного перебування, закінчує роботу над дисертацією. Він закінчив аспірантуру ще 1994 року, а дисертацію захистив у 2004. Мені іноді кажуть: "Що ви, батько, не можете допомогти?" Не моє завдання сісти і написати за нього дисертацію. Він мусить до того дійти самотужки. Що й зробив.

Я їм цього ніколи не кажу, але ними пишаюся, бо вони працюють самі.

– Традиційне питання: ваші плани на майбутнє?

– Хотілося би довше жити. Не належу до людей, які бігають до лікарів.

Доки будуть тримати на роботі – буду працювати. Почуваюся, як риба у воді, коли працюю. Задумів багато, подивимося, що буде далі...