Щоранку ця тендітна інтелігентна вчителька поспішає на роботу. Обережно проходить заледенілим тротуаром, посміхається учням, і коли її запитують: "Як справи?", – відповідає: "Краще за всіх!"
Ольга Андрухович насправді щаслива жінка: переживши у 18 років ампутацію ноги, вона не загубилася у житті. Народила двох чудових синів, стала вчителькою, і згадує про свою хворобу лише під час екскурсій з учнями ("Не можу їх наздогнати", – жартує вона).
Понад усе на світі Ольга Андрухович, яка працює педагогом у чернівецькій спецшколі-інтернаті № 2 для дітей зі зниженим слухом, не любить скиглити чи скаржитися, що їй важко. Навіть тоді, коли її, випускницю філологічного факультету, направили на роботу вчителем у Ленківці ("Немає місць", – пояснював червонощокий чиновник мамі п’ятимісячного малюка, якій доводилося на протезі добиратися двома автобусами до першої у житті роботи), жінка лише посміхнулася. Треба жити.
– Звідки я черпала сили? Напевно, з моєї родини. Я народилася у сім’ї дуже гарних і порядних людей, – розповідає Ольга Іванівна. – Задовго до мого народження лихо зазирнуло до нашої хати: батькові на фронті граната потрапила просто в обличчя. На місці очей залишився лише згусток запеклої крові. "Чи приймеш мене такого?" – написав він матері додому. Вона жодної хвилини не вагалася, й одного дня до садиби зайшов стрункий сліпий чоловік. Не сам, а з медсестрою із госпіталю, де він лікувався після поранення. Її спеціально прикомандирували до нас, щоби перевірити, як його зустрінуть, чи не будуть ображати. Вона пожила у нас тиждень і, коли переконалася, що колишнього солдата тут люблять й оберігають, – поїхала.
Батько мій подолав свою біду: носив воду, доїв корову – як у селі. Навіть дрова навчився колоти! Сильною жінкою виявилася і моя мама: усю роботу вона звикла брати на свої плечі. Напевно, цю рису я успадкувала від неї...
"У десятому класі вирішила, що буду сильною"
Через вісім років після війни у родині народилася третя дівчинка – Оленька. Через вроджену травму ноги до семи років вона не могла ходити: доля знову випробовувала цю сім’ю. Дівчинка перенесла безліч операцій, під час яких лікарі експериментували так, що нарешті лише нашкодили. А коли їй виповнилося сім років, сусід-односельчанин зробив їй милиці, й почалося нове життя – шкільне.
Школа розташовувалася у другому кінці села, за два кілометри від домівки, тому довелося Олі вчитися в інтернаті у Садгорі.
– У мене завжди було море друзів, і серед хлопців також, – пригадує. – Я добре вчилася, багато читала. Звичайно, у старших класах траплялося, що й плакала. Мої ровесники могли бігати, стрибати, дівчатка ходили на танці, а для мене це все було заборонено. Але у десятому класі я сказала собі: "Досить! Треба бути сильною!" Хотілося довести усім, що я зможу жити, як усі, не підвести батька, який завжди повторював (він помер, коли я вчилася у дев’ятому класі): "Ти лише вчися, Оленько".
І улюблена донька не підвела: успішно закінчила середню школу, вступила на філологічний факультет ЧДУ. На першому курсі нарешті зважилася на ампутацію хворої ноги, на якій наполягали лікарі.
– Я вже тоді була сильною і мужньою, тому по-філософськи сприйняла усе, – пригадує Ольга Іванівна. – А мама через багато років зізналася, що після моєї операції побігла до лісу й плакала на весь світ: "За що?!"
Тоді ж, на першому курсі, Ольга Іванівна назавжди викинула зі свого життя милиці. Поступово звикла до болю від незручних вітчизняних протезів, а ходила так, ніби летіла на крилах. "Вдача у мене така", – пояснює.
Народила сина всупереч забороні лікарів
Ще у школі дівчина сподобалася хлопцеві із паралельного класу, з армії він писав їй, а згодом запропонував одружитися. Його мати була категорично проти: "А якщо знайдеться між вами дитинка, хто за нею буде доглядати?" Переживала за Олю і її мати.
Всі боялися, що Ольга Іванівна не подужає одночасно роботу й сім’ю. Дарма. Ця сильна жінка встигала усюди й усе. Свого житла у молодих не було, жили вони у "времянці" у Садгорі, без зручностей.
Незважаючи на попередження і заборони лікарів, жінка народила сина. Хвилювалася під час вагітності дуже. На щастя, усе минулося: Анатолій народився міцним і розумним хлопчиком. Через вісім років народився ще один син. І лише через двадцять років родина нарешті отримала першу у своєму житті повноцінну квартиру.
Чи легко було працювати вчителем і виховувати двох дітей, зважаючи, що усе цій жінці давалося утричі складніше, аніж будь-кому з нас? Ольга Іванівна каже, що ніколи не замислювалася над цим. Для неї звична справа – виконувати усю хатню роботу, як і колись було для її мами. Як вдається їй усе встигати – дивуються усі знайомі. Для багатьох справжнє відкриття, коли вони дізнаються, що у цієї завжди усміхненої жінки, яка вічно кудись біжить у справах, ампутовано ногу.
У тролейбусі Ольга Іванівна завжди стоїть і ніколи не чекає, доки їй поступляться місцем. Кому будеш розповідати свою біографію?
Сила духу цієї жінки притягує: її люблять і учні у школі, і колеги, і сусіди. Двері у її домі ніколи не зачиняються: чи за сірниками, чи за цибулиною, а то й просто розповісти про свої біди знайомі забігають до пізньої ночі.
Ані бажання, ані часу на те, щоби скаржитися на долю в Ольги Іванівни немає. Днями, за сильної ожеледиці, вона зібралася і поїхала в інший кінець міста. Навіщо так ризикувала? Виявляється, задля того, щоби провідати знайому, з якою познайомилася у Харкові під час протезування. "Їй ще важче", – каже Ольга Іванівна.
Про стерту до крові ногу, дні, коли їй здається, що вже не дійде до школи або додому, вчителька Ольга Андрухович розповідати не любить. Вона каже, що за усе, що було і є у її житті, вона вдячна Богові. А сильна вона тому, що вирішила бути такою ще у десятому класі. Ще тоді, коли чула розповіді матері про те, як її сліпий батько вчився колоти дрова у дворі.
І вона насправді щаслива і мужня людина. А чи може бути слабкою жінка, якій дорослий син через океан переслав свого вірша: "...У серці завжди відчуваю твоє тепло, що гріє так мене..." ?
