Лише дві години переїзду від Києва – і ми потрапляємо у зовсім інший, загублений світ. Приблизно такий, як у Герберта Уелса. На контрольно-пропускному пункті "Дитятки" нас прискіпливо перевіряють: "Тут зона відчуження, будь-хто сюди не потрапить". В’їжджаємо до 30-кілометрової зони. Перед нами тільки чиста дорога і недоторкана природа. Причому не видно жодного звірятка-мутанта, а страшна радіація не роз’їдає очі. І хоча 19 років тому тут сталася велика трагедія, місцеві люди ствержують, що такого в Чорнобилі ніколи не було.

Щоби не платити аліменти, втік до Чорнобиля

У межах зони досі постійно проживає не менше 350-ти мешканців. Це або ті люди, котрі відмовилися сідати в автобуси 26 квітня 1986 року під час евакуації, або ті, хто приїхав сюди працювати і жити вже після аварії. Щоправда, із Чорнобилем пов’язані і кумедні випадки. Одного разу до зони пробрався чоловік, який втік подалі від цивілізації, щоби не платити дружині аліментів. Звичайно, його потім знайшли, але не стали суворо карати. Навіть навпаки – дали роботу на АЕС, щоби мав зарплатню і не ображав колишню дружину. Останніх трьох бомжів у Прип’яті виловили ще 1997 року. Вони виживали за рахунок збуту металобрухту, а ще харчувалися тим, що давала чорнобильська природа: яблуками, дичиною і рибою із заражених водойм. Лікарі, котрі потім обстежували цих бомжів, тільки знизали плечима: з такою дозою випромінювання усі троє вже давно мусили лежати у могилі. А цим хоч би що – здоровіші за всіх інших.

Чорнобиль ще не втратив рис акуратного старовинного містечка. Загальну картину псують лишень покинуті будинки з вибитими шибами і виламаними дверима. Вони межують з чепурними обійстями, перед вікнами яких ростуть квіти і помідори. На всяк випадок господарі чіпляють на стіни табличку: "У будинку живе хазяїн". Це для того, щоби ніхто із мародерів не наробив шкоди. За цим стежить і міліція, котра тут дуже жорстко бореться із порушниками. Заходимо до одного із "живих" будинків. Нас зустрічає Олександр Михайлович, який живе у Чорнобилі з 1986 року:

– Приїхав сюди ліквідовувати наслідки аварії на ЧАЕС, навіть маю за це орден. Нам із дружиною тут сподобалося, тож і залишилися. А радіації боятися вже пізно. Якщо про це не думати, то живеться нам дуже добре.

Вночі містом гуляють молодь і дикі кабани

І нам теж "пощастило" прожити у Чорнобилі два дні. Наш комфортний номер у готелі нічим не відрізняється від тих, що на "великій землі". Ось тільки радіаційний фон тут майже вдвічі більший за норму. Вечорами у містечку дуже затишно, але нас попередили – після десятої вечора краще на вулицю не виходити: у цей час полюбляють вирушати на прогулянки чорнобильськими тротуарами дикі кабани. Їхнє улюблене місце – груша біля будівлі міськради. Там вони проводять свої нічні зустрічі. Це в місті Прип’яті кабани бігають навіть удень, а тут чемно очікують ночі і навіть нікого не чіпають.

Позаяк алкоголь у двох місцевих сільмагах продають винятково після 19.00 (щоби не зривати робочий процес), життя у Чорнобилі закипає увечері. Один із працівників ЧАЕС розповів таку бувальщину: "Саме було якесь свято, тож гуляння затягнулися до ночі. Я повертаюся додому і бачу, що на газоні хтось лежить. Подумав, що це п’яничка і вирішив його розбудити. Посіпав його, а він рохкає, як свиня. Коли побачив рило кабана, то пустився втікати. Ніколи так швидко не бігав!"

Хоч ми й шукали собі пригод до дванадцятої ночі, жодного кабана так і не зустріли. Зате потрапили... у кафе з моторошною назвою "Прип’ять". У ньому відпочивала величезна, як для напівпокинутого міста, кількість молоді.

Біля реактора ростуть чорнобривці і плаває велика риба

Дорогою до мертвого міста Прип’яті уява малює похмурі картини: чорний саркофаг, безлюдний острів, лисуваті дерева. Але нічого подібного! Ліс навколо вже давно відновився і тішить око. На території ЧАЕС ростуть чорнобривці, їздять автобуси, ходять заклопотані працівники. Щоправда, сам реактор відмежовано не одним рядом колючого дроту, бетонними парканами із попереджувальними знаками. У водоймі неподалік від того ж реактора плавають косяки великої риби. Але жоден рибалка її не чіпатиме. Вміст небезпечних речовин у її м’ясі може перевищувати норму вдесятеро. Зате рибину, зловлену у річці Прип’ять, рибалки їдять залюбки. Кажуть, що ця річка вже очистилася.

Потрапляємо під горезвісний четвертий реактор ЧАЕС саме

7 вересня, коли у Відні знову забили на сполох через можливу небезпеку, пов’язану з атомною станцією. На конференції "Чорнобиль – озираємося, щоби йти вперед" оголосили тривожні дані, згідно з якими структурні компоненти саркофагу, у котрому знаходиться аварійний реактор, можуть зруйнуватися. А це означатиме витік радіоактивних частинок. Однак на ЧАЕС так не вважають. Активно триває розробка нового укриття, а надійність існуючого, як стверджують там, не викликає жодних сумнівів.

Самопоселенці вирощують у зоні картоплю і розводять бджіл

В одному із адміністративних корпусів ЧАЕС, де нам вдалося побувати, датчик показував 141 мікрорентген на годину, тобто норма радіаційного фону перевищила допустиму у понад сім разів. Але й це не смертельно. Зовсім неподалік живуть десятки людей, яких у зоні називають самоселами або самопоселенцями. Вони живуть як звичайні люди, навіть доглядають пасіки і обробляють городи. Родина самоселів Ображів живе за три кілометри від реактора, де фон становить близько 100 мікрорентген. Але в цих умовах вони спокійно обробляють город і за рік встигають з’їдати весь врожай картоплі, вирощеної там. Зі здоров’ям вони не мають особливих проблем. Вже третій рік живуть без електроенергії. Чорнобиль завдав подружжю Ображів особистої трагедії. Неподалік від реактора за загадкових обставин загинули обидва їхні сини. Другого знайшли застреленим поряд із вбитою ним дичиною. Люди казали, що це могла бути помилка браконьєрів. А їх у зоні відчуження вистачає. Тільки минулого року зловили 40 осіб. І всі вони мали військові звання чи високі владні чини. До речі, у білоруській частині зони дозволяється відстріл вовків із гелікоптерів. За

кордоном Чорнобиль уже називають ядерним Диснейлендом, але у нас екстремальний туризм поки що не розвинений.

Прип’ять заросла мохом

На в’їзді до Прип’яті нас зустрічає компанія дружелюбних псів і контролер. Одразу видно, що колись це було сучасне і гарне місто. Однак багатоповерхівки з порожніми вікнами навівають тривогу і сум. На центральній площі з-під асфальту пробиваються молоді липи і горобина. Мовчазні басейни невдовзі вкриються мохом. Тут взагалі скрізь мох. На дахах будинків вже ростуть дерева...

Порожні телефонні будки, готель "Полісся" і великий будинок культури "Енергетик" все ще нагадують про вчорашню цивілізацію. У холі будинку культури тільки бите скло, металеві прути та обдерта іграшка. Зовсім не схоже, щоби така пустка залишилася тільки через те, що люди втікали із Прип’яті поспіхом. Це вже справа рук бомжів і мародерів. Та частина працівників атомної електростанції, яка не покинула свою роботу і тепер живе у Славутичі, знає, чому так сталося. Слабкі люди після аварії почали дичавіти і трощити все, що траплялося під руки. У залі, де колись відбувалися концерти і партзбори, не залишилося жодного глядацького місця. Тільки мотлох і темрява навколо. В іншому будинку привітливо посміхаються портрети вождів. На підлозі лежать іржаві вогнегасники та порвані радянські транспоранти.

Центральний парк ще більш зелений, ніж того дня, коли на ЧАЕС сталися вибухи. Але "Чортове колесо" та інші атракціони, де колись розважалися чорнобильські дітлахи, давно завмерли і поіржавіли. Вони ніби нагадуть, що десь тут не тільки бродить дичина, а й витають скалічені долі тисяч людей.