«Грузини ходили за нами зграями»

Буковинський ансамбль називають візиткою нашого краю, а його своєрідним візуальним брендом, зразком буковинської жіночої вроди вважають саме Олену Іванчук. Це їй, корінній буковинці, довелося чимало років поспіль першою зустрічати з хлібом-сіллю на рушникові та звертатися з привітанням до президентів, урядовців і закордонних гостей.

– Ви мріяли стати драматичною актрисою. Не шкодуєте, що склалося інакше?

– Спочатку я хотіла відпрацювати один рік і вступати до інституту культури. Але згодом розпочались гастрольні тури по Україні, республіках колишнього Союзу, країнах Європи. Безліч вражень і цікавих зустрічей – від такого відмовитись було неможливо. Географію я вивчала без підручників. До того ж це була колосальна школа життя. Мене навчили всього: і професійно співати, і поводитись на сцені, і мистецтва гриму, і стилістики народного костюму. Біля мене в хорі стояла більш досвідчена жінка, яка давала поради і в життєвих ситуаціях – вчила, наприклад, коли варто промовчати.

– А я чула історію про те, як завдяки вашому вмінню не мовчати вся філармонія отримала зарплату.

– Це було за губернаторства Теофіла Бауера. Тоді 3-4 місяці нам майже нічого не платили. Люди вже були у відчаї. Зібрались ми, п’ятеро дівчат , і разом із директором пішли на прийом до Бауера. На наші скарги він почав щось говорити про хворих у лікарнях, про інсулін тощо. І тут я його запитала, чи є у нього діти і що вони їдять на сніданок, обід і вечерю. "А своїй доньці я перед школою, після школи і на ніч можу дати лише чай з хлібом, – розповідаю я йому, – а потім підбираю й доїдаю за нею крихти і виходжу на сцену, квітуча та усміхнена. Та ще й змушена у повний голос співати про прекрасну і багату нашу Україну". До цього я не могла плакати років зо два, а тут мене прорвало так, що директор не встигав давати мені носовички. Я дійшла до такого крику, що прибіг із приймальні переляканий помічник. Вже наступного ранку всім працівникам філармонії виплатили зарплату.

– Як тепер живе ансамбль?

– Ми сподівалися до нашого ювілею отримати звання академічного. Це дало б невелике підвищення зарплат, але наші документи вже рік блукають десь міністерськими кабінетами. Оскільки вижити на 300-400 гривень практично неможливо, майже всі змушені десь підробляти. Багато хто співає в церковних хорах, у ресторанах, займаються дрібною торгівлею. Дехто подався за кордон на заробітки. Молоді зараз не так цікаво працювати, як було нам, – гастролей майже немає, та і грошей їм хочеться заробляти більше. Я теж десять років проспівала в церкві. Але через те, що дві зими прожила в холодній квартирі (не могла виплатити газові борги), застудилася і почала втрачати голос. Необхідно було зменшити голосове навантаження, і я пішла працювати нянею. Зараз маю дворічну вихованку, яку дуже люблю. З нею я знову навчилася голосно сміятися. Своїй власній дитині свого часу не могла приділити достатньо уваги, бо місяцями була у роз’їздах. Навіть "перший раз у перший клас" відвела її не я.

– На сцені в народному вбранні ви виглядаєте дуже ефектно. Чого це вам коштує?

– Костюми, головні убори і взуття – філармонійні. Їх приблизно раз на десять років оновлюють, а косам нашим вже років , мабуть, 25. Унікальної ручної роботи сорочки, вишиті бісером, ми обережно перемо власноруч, все інше віддають у хімчистку і ремонтують. А ось гарне обличчя… Колись кожній артистці видавали театральний грим, пудру і рум’яна. Лише цього було недостатньо для накладання якісного гриму. Тож у Ленінграді ми купували туш для вій, у Москві – косметичні олівці, креми. Тепер я, наприклад, можу собі дозволити витратити на крем для обличчя не більше 3 гривень, на губну помаду – 4 гривні, на туш – 10 гривень, на олівці – одну.

Наші дівчата мріють, оскільки звикли виглядати гарно, щоби з тих коштів, які виділили ансамблю до ювілею, хоч трохи перепало на придбання косметики. Однак найбільше нам дошкуляє старенький "Ікарус", який часто ламається посеред дороги, і нам, щоби не запізнитись на концерт, доводиться у костюмах пересідати у таксі.

– Вам доводилось зблизька бачити багатьох VIP-персон…

– Найчастіше мені випадало зустрічати Леоніда Кучму. Він вже так звик до мого вітання, що в останній його приїзд я йому вручила, як завжди, коровай, а він мені – квіти. Януковича я зустрічала лише раз, коли він приїжджав міняти губернатора. Він запам’ятався мені важким поглядом. А ось із Ющенком я випадково зустрілася за лаштунками сцени Літнього театру під час його передвиборного турне. Хтось обійняв мене ззаду за плечі і почав дякувати за гарний концерт. Спочатку я відчула дуже приємний аромат чоловічих парфумів, а потім побачила Ющенка.

– До Буковинського ансамблю потрапляють дівчата не просто голосисті, а ще й вродливі. Чи бувало таке, щоб на гастролях котрусь із вас викрадали?

– Особливим успіхом ми завжди користувались у Грузії. У Тбілісі після концерту нас часто супроводжували до готелю гурти чоловіків, причому – кожний наступний квартал – інші. А якось ми виступали у Мурманську на День рибалки, і одна з наших дівчат там закохалась і вийшла заміж. Ще одну "викрав" у нас співак Степан Гіга. А загалом за час довгих спільних гастролей майже всі наші переодружилися. Ансамбль складається із подружніх пар, тому ми – одна велика родина.