Вже понад рік молоді письменники Софія Андрухович і Андрій Бондар живуть разом у Києві. Тобто не в сенсі разом у Києві, а таки разом, удвох. Але пишуть окремо. Cтаном на нині Андрій видав поетичні збірки "Весіння єресь", "Істина і мед" та "Примітивні форми власності". Тим часом Софійка є авторкою трьох книжок прози: "Літо Мілени", "Старі люди" та "Жінки їхніх чоловіків".– У тебе, Андрію, є майже дружина Софійка – письменниця. У тебе, Софійко, є майже чоловік Андрій – письменник. А ще у вас є майже спільний тато Юрко – теж письменник. Не те щоб я на щось натякав абощо, але скажіть мені, як ви ще одне одного не повбивали?
– С.А.: А чому письменники мають одні одних вбивати? Якби ми хотіли вбивати, то стали б кілерами або серійними маніяками. Навпаки: близька присутність письменників спонукає мене писати. Є з кого брати приклад. Якби мій тато не був письменником, я б, напевно, ніколи не здогадалась, що можна так гарно проводити час. А тепер ми з татом живемо окремо і не плутаємось одне в одного під ногами. З Андрієм плутаємось, але це дуже приємно. Та й взагалі: коли селяни викопують картоплю, ніхто ж не питає, чи не дратує їх, що родичі або сусіди займаються тим самим.
– А.Б.: От по-твоєму, нормальніше, якщо письменниця знаходить собі інженера-оптика, а письменник – продавщицю готового одягу? Здається, це природно, коли життя зводить разом людей зі спільними інтересами. Але зовсім не обов’язково вони мусять набридати одне одному і постійно торочити про літературу й високі матерії. Наприклад, з Юрком я дуже рідко розмовляю про літературу – більше про політику, футбол, музику. А з Софією ми робимо все, що зазвичай роблять усі морально здорові молоді люди. Письменництво не накладає якихось особливих обмежень.
– Уважний ваш читач, безперечно, зауважив зміни, які відбулися з вами за останні кілька років. Наприклад, ти, Андрію, починав із силабо-тонічних римованих віршів, насичених словесно-фонетичною грою. А тепер пишеш "недбалі верлібри". Це така була внутрішня необхідність чи бажання не відставати від Заходу?
– А.Б.: Так, Сашко, все, що я роблю у своєму житті, робиться через бажання не відставати від Заходу. Щоранку прокидаючись, я говорю собі: "Старий, пам’ятай: головне – не відстати від Заходу!" А якщо серйозно, то верлібри мої не недбалі, а просто кайфові, тобто такі, що писалися в кайф. А щось кайфове людина робить тільки тоді, коли вона насправді це любить. А любов – це внутрішня необхідність, яка не залежить від Заходу чи Сходу. Крапка.
– Те саме з тобою, Софійко. Твою першу книжку "Літо Мілени" я без вагань дав прочитати своїй малолітній дочці – і дуже їй сподобалося. "Старих людей" я вже думав, давати чи ні. А "Жінок їхніх чоловіків" не дав, навіть не думаючи, бо замала ще для такої стилістики. У чому причина такого жорсткого подорослішання?
– С.А.: Але ж це очевидно. Я дорослішаю – і змінюється те, як і про що я пишу. Тому що я починаю сприймати по-іншому, бо у мене з’являються нові враження, нові знайомі, нові відкриття, нові смаки, нові вміння, зацікавлення, думки. У кожної людини це відбувається по-своєму, у мене – так. Зрештою, чому ти вирішив, що твоя дочка "ще замала для такої стилістики"? Вона може бути вже надто дорослою для неї. А ти підсовуєш їй якісь казочки.
– У твоїй, Андрію, книжці "Примітивні форми власності" українські чоловіки "зі щелепами як у пітбулів" змальовані найнікчемнішими істотами у світі. За що це ти нас так?
– А.Б.: Це я не про всіх українських чоловіків так висловився. Бо це б означало, що я і про себе так думаю. А в мене точно немає "щелепи як у пітбулів". І взагалі, мені здається, давно слід перестати ототожнювати текст і реальне життя, тобто справжнє ставлення поета до речей цього світу. "Чоловіки" виявилися в цьому випадку поетичним матеріалом, а відтак перейшли зі сфери реального у сферу креативного. Проблема є набагато складнішою, ніж здається на перший погляд.
– А от цікаво: вам не перешкоджає хай не така велика, але все-таки вікова різниця? У сенсі там, може, різні якісь смаки, естетичні уподобання… Тобто я насправді запитую, чи відчуваєте ви себе приналежними до одного літературного покоління?
– С.А.: Я взагалі ніколи не думаю про жодні літературні покоління. Для мене існують дорогі та цікаві мені письменники, незалежно від віку, і ті, з якими я не відчуваю жодних точок перетину. Вікова різниця стирається, коли проводиш з людиною достатньо багато часу. Тоді обоє (троє, четверо) набувають власного віку. Це не вік когось одного з них, це їхній спільний вік. Тому і смаки здебільшого збігаються, а якщо ні – це лише допомагає подивитись на речі під набагато ширшим кутом зору і утвердитись у думці, що не все з того, що не подобається особисто тобі, – погане.
– А.Б.: Хіба вісім років – це різниця? А тобі як літературознавцеві я відповім так: ми з Софією належимо до одного літературного покоління, хоч особисто я не визнаю такого поняття.
– Можливо, не всі знають, що саме ти, Андрію, був ініціатором славнозвісного (чи сумнозвісного) "Листа 12" на підтримку Ющенка. Що скажеш тепер? Догрався?
– А.Б.: Ні, я анітрохи не шкодую про той свій крок. Це була громадянська позиція того моменту, і вона мала право на оприлюднення. Інша справа, що підтримка президента тоді, на початку жовтня 2004 року, і його можлива підтримка або непідтримка тепер – це різні речі. Тоді залежало на тому, щоб не пустити здекларованого кримінальника до влади: треба було рятувати країну і себе в ній. Сьогодні я ставлюся до діяльності президента Ющенка критично. Поет може підставити політикові плече, але ніколи, за жодних обставин, не мусить підставляти йому задницю. Моя позиція однозначна: поет ніколи не буває на боці влади, він антивладний за своєю природою. За президентську партію на парламентських виборах я точно не голосуватиму.
– Софійко, от ти пишеш прозу, пишеш статті й есеї для газет, а їсти зварити вмієш?
– С.А.: Вмію, але не варю. Я набагато більше люблю, коли готують мені. А взагалі-то ми з Андрієм харчуємось суші. Це така японська страва – морські водорості, рис і сира риба. А могли б – їли б фугу. Це теж риба, її мають право готувати лише спеціально навчені кухарі, які проходять цілу серію надскладних екзаменів. З’ївши рибу фугу, людина якийсь час прислухається до приємного поколювання у всьому тілі. Вона починає чіткіше та яскравіше сприймати світ, гостріше бачить, чує і відчуває запахи. Якщо риба приготована неправильно, за кілька хвилин людина помирає.
– Ну, і головне питання – спеціально для літературних гурманів: одружуватися коли збираєтеся?
– А.Б.: Літературних гурманів мусимо заспокоїти: одруження рано чи пізно стане надбанням широкої громадськості.
