Ні, звичайно, хорошого на 12-му форумі – як і на всіх попередніх – було багато. А чогось – навіть більше: досить сказати, що вперше серед переможців цього найважливішого в Україні книжкового конкурсу опинилися Чернівці. Точніше молоде чернівецьке видавництво "Книги-ХХІ", чий двотомник Василя Сімовича отримав один з дванадцяти головних призів "за повернення українській гуманітарній спільноті наукової спадщини видатного українського філолога і культуролога", а видану ними ж "Історію Стародавнього Риму" Василя Балуха і Віктора Коцура було відзначено спецпризом журі.
Та й загалом з книжками ситуація виглядає цілком пристойно. Наприклад, "Критика" потішила читачів солідним томом Ігоря Костецького – чи не найекстравагантнішого українського модерніста, який десятиліттями залишався майже невідомим в Україні. Вона ж перевидала й значно розширений та щедро оздоблений ілюстраціями "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України" Наталі Яковенко. Львівська "Піраміда" випустила чергові антології: одну – української жіночої прози та есеїстики "Незнайома", упорядковану Василем Габором, другу – від Юрія Винничука – "Потойбічне" (українська готична проза ХХ ст.), до якої увійшли твори тридцяти авторів, і багатьох з них наполегливий Винничук витягнув на світ Божий з темряви діаспорного забуття. Як письменник Юрко теж останнім часом не байдикував, тож читачі дочекалися і його нового (ясна річ, скандального) роману "Весняні ігри в осінніх садах".
Що ще? Харківське "Фоліо" видало нову книжку Сергія Жадана "Anarchy in the UKR", івано-франківська "Лілея-НВ" представила серію "Агресивна бібліофілія", а Малковичева "Аба-ба-га-ла-ма-га" традиційно бездоганно попрацювала на радість малечі. Нарешті з погляду суто літературного форум подарував нам два світові шедеври: виданий львівською "Класикою" "Портрет митця замолоду" Джеймса Джойса у перекладі Мар’яни Прокопович і – вже й не вірилося, що доживу – "Гаргантюа та Пантагрюеля" Франсуа Рабле, перекладеного Анатолем Перепадею і до запаморочення розкішно виданого "Кальварією". Як і передбачав напередодні форуму Андрій Бондар, Рабле переміг: його (Рабле, а не Бондаря) безсмертний роман увійшов до числа переможців книжкового конкурсу, а його ненаситний дух чотири дні ширяв над Львовом, спонукаючи письменників, видавців і читачів до споживання страв і напоїв у карнавальних об'ємах. Додаймо сюди безперечно корисний і гарний конкурс дитячого читання, фестиваль молодих поетів, а також той факт, що лише на форумі люди отримують можливість одночасно зустрітися з розкиданими в мирному житті від Донецька до Торонто десятками друзів – і вималюється цілком оптимістична картина. То чим у такому разі він мені не догодив, цей 12-й форум?
Атмосферою. У фізичному сенсі вона була дощовою. Але – виховані на класичній літературі – ми з вами знаємо, що дощі просто так не йдуть, бо явища фізичної атмосфери, як правило, натякають на стан атмосфери психологічної. Форум, окрім усього іншого – це своєрідний з’їзд української культурної еліти, яка вже вона там у нас є. Минулого року саме під час форуму ми всі дивилися виступ отруєного – як тоді видавалося, ворогами – Ющенка. Відповідною була й психологічна атмосфера: досить, натерпілися, ми їм покажемо, що та Росія собі думає! Вислови Андрія Куркова звучали в унісон з висловами, наприклад, присутнього тут-таки Юрія Шухевича, і здавалося, що світ поділився не на правих і лівих, націоналістів і космополітів, а на порядних, яких ми приведемо до влади, і бандитів, яким місце в тюрмах, і далі в цій тональності – про душу й тіло і росу на сонці. До того ж минулого року супергостем форуму був колишній хіпі, бунтар і мандрівник Коельо, а літературний супердесант прибув з моєї улюбленої Польщі, яка впродовж усіх кучмівських років робила більше для нашої євроінтеграції, ніж ми самі…
Не хочете – не вірте, але в листопаді-грудні на Майдані, а особливо в січні під час інавгурації нового Президента я згадував про Львівський форум. Згадував і аж боявся мріяти – такими рожевими були ті мрії. Бо якщо попри цензурний тиск і безнадійну культурну політику держави минулим форумам вдавалося залишатися простором свободи і рупором європейських культурних цінностей, то яким буде форум тепер, так я собі думав, тепер, коли Президент – наш, міністри – наші, Європа – наша? Хто, мріяв я, приїде до нас у супергості – Умберто Еко чи Мілорад Павич? Може, Лєшек Колаковський? Або Джон Фаулз?
Приїхала Олександра Марініна… Прошу зрозуміти мене правильно: не те щоб я якось особливо не любив персонально Марініну і вважав її, скажімо, гіршою від Дашкової чи чогось подібного. Але, як і та дощова атмосфера, Марініна – це символ. Символ нашої культурної окупованості російською попсою і політичної залежності від чужого кримінально-поліційного режиму. І коли я сьогодні знову чую заяви про стратегічне партнерство з нашим великим північним другом, і про ЄЕП, і про нафту з газом, і про те, що ми – всупереч Європі – не допустимо ізоляції іншого нашого великого друга Лукашенка, і коли я бачу, як політичні проститутки моєї країни, незалежно від статі, знову шукають чистого кохання в кремлівських будуарах, і на такому тлі – ще й Марініна, то я вже цього всього чути й бачити не хочу. Єдине, що я здатний розгледіти – це ще один символ: до форуму згадувана "Критика" збиралася видати книгу польської дослідниці Олі Гнатюк, присвячену проблемі національної тожсамості в сучасній Україні. Збиралася, але не встигла. Та й справді: нема куди поспішати, адже книга називається "Прощання з імперією".
