Нещодавно у Чернівецькому художньому музеї з великим успіхом відбулася виставка місцевої художниці Наталі Кошелюк. Її картини – це здебільшого портрети звичайних незнаменитих людей, виконані у незвичній манері. Втім, сама художниця свої роботи портретами не вважає. Про себе та власні погляди на життя і мистецтво Наталя розповіла кореспондентові "МБ". – Як виявився ваш хист до малювання? Хто першим помітив талант?
– Мій талант вперше помітив директор школи, у якій працювала мама. І примусив її зробити ремонт у класі, який я з радістю обмалювала – від підлоги до стелі, скільки могла дістати. Мені було років п’ять. Я дуже багато часу проводила у мами на роботі, отож директор був не дуже щасливий.
Потім я навчалася у художній школі. Але мої батьки були категорично проти того, щоб я ставала художником. Тому я вступила до Чернівецького університету. Сумлінно його закінчила і відпрацювала у школі вчителем російської мови та літератури. Та ще й попрацювала на кафедрі. Потім зрозуміла, що досить, і звільнилася з роботи.
– Вищого художнього навчального закладу ви не закінчували?
– Ні, але дуже добре вивчала теорію літератури та літературознавство в університеті, і це мені допомагало. Вважаю, що жодна освіта не може бути зайвою. Коли людина вивчає стиль, мову художнього твору, то зрозуміло, що це можна перенести і на музику, і на живопис.
– Ви почали одразу із сучасного стилю?
– Так. Але у художній школі — це і класичний малюнок, і класична композиція. Виконувала все якомога краще. Усі свої глечики відмалювала чесно. Я малювала, але це, як би краще сказати... Це не було справою життя. У мене навіть виставка була в цьому ж художньому музеї в 1995 році, але зовсім не подібна до теперішньої – інша мова, інші обази, інші відчуття.
– Де ви потім виставляли свої картини?
– У 2002-2003 роках у мене було три виставки у Москві. Потім у Чернівцях 2003 року у виставковому залі.
– Що надихає вас на творчість?
– Я так насичено живу, що назбирала дуже багато вражень, емоцій за усе своє життя, і мені треба їх десь подіти. Знаєте, дехто говорить, що його надихає кохання. Але коли я закохуюся – не пишу, все зупиняється.
– Що більше любите малювати? Зважаючи на цю виставку – людей...
– Так. Це фігуративний живопис. Мені так легше, мені так краще, цікавіше змальовувати. Але це ж не портрети, не люди. Хоча є реальні, але я не саджаю і не малюю їх із натури. Ніхто не позує мені, ніколи і нізащо.
– На деяких ваших картинах зображено людей зі шкідливими звичками. Ви не висловлюєте так своєрідний протест проти цього?
– Ні, абсолютно ні. Я ніколи не борюся із собою, ніколи не борюся із іншими. Сама маю шкідливі звички. Можливо, тому малюю людей із цигарками.
– Чому ви використовуєте багато червоного кольору?
– Мені здається, що ті емоції та почуття, які є зараз у моєму житті, які я малюю, – червоні. Був період, коли було дуже багато зеленого кольору, синього.
– У книзі відгуків вашої виставки дуже багато записів, більше навіть іноземною мовою. А чи були такі, що особливо запам’яталися?
– Так, були. Коли я виставляла картини у Москві – у сусідньому залі була виставка художниці, яка абсолютно реалістично зображувала церкви Росії. Але щоби потрапити у той зал, треба було пройти мій, де ладаном навіть не пахло, а навіть навпаки. І один чоловік під враженням написав, що мені з моїми картинами місце у наркологічному диспансері.
– А чому саме Москва? Не Київ чи інше місце?
– Мені туди легше приїхати.У мене там мешкає подруга .Тому є де спати, готувати.
– Вас ніколи не просили щось намалювати? Не замовляли портретів?
– Ні, ніколи. Гадаю, що мало хто би погодився, щоб я його намалювала.
– Ви любите свою справу. А чи буває, що втомлюєтеся від неї?
– Так, буває. Інколи навіть до нудоти. У мене невелика майстерня, я зачиняю її досить щільно. Не знаю чому. Я не можу, щоби було відчинене вікно. І у цьому зачиненому приміщенні стою з цигаркою у зубах, яка безкінечно димить, повна кімната диму, повна кімната розчинників, олії та всього іншого. І настає момент, коли розумієш, що якщо ти звідси не вийдеш, то тобі стане зле. Крім того, є ще й емоційне виснаження.
– Як ви реагуєте, коли вам заважають працювати?
– Люди не хочуть мене розуміти, коли я кажу, що працюю. Ображаються, вважають, що легко знайти декілька вільних хвилин. Тому я вигадую міфічних коханців, а це всі розуміють і поважають.
– Чи можете самі дати визначення напрямку і стилю вашої творчості?
– Учора ми саме це обговорювали з моїми гостями. Сиділи і вигадували, як це назвати. Жартували, сміялися... Треба, щоби мені мистецтвознавець вигадав визначення. Це просто зображення почуттів, оскільки у цьому світі мене цікавлять лише почуття.
