Днями виповнюється рік з початку помаранчевої революції в Україні, коли сотні тисяч людей вийшли на столичний майдан Незалежності та сотні міських і сільських майданів відстоювати не так право Віктора Ющенка називатися Президентом України, як своє право на вільне волевиявлення. Сьогодні ми надаємо слово не можновладцям, що отримали свої посади після помаранчевої революції, не особам, що були ніким і стали всім після революційних подій, а людям, які стояли на майданах, щиро сподіваючись на краще своє життя, життя своїх дітей і онуків, людям, що вірили у демократичне майбутнє своєї країни, у реформування системи корумпованої влади, у швидкі зміни політичного, економічного і суспільного життя. Що вони думають, як оцінюють минуле і сьогодення?
Сергій Ільков,
приватний підприємець, учасник національного руху
з початку 90-х років минулого століття:
– Я був в охороні революційної сцени на Майдані впродовж 14 днів. Вважаю, те, що було сказано і на сцені, і на Майдані, зраджено. Що я можу сказати більше? Якщо нами правлять куми, свати і сестри, родичі нашого президента і його оточення, то про що можна говорити? Про простих людей вони забули.
Відчуваю образу, що нас вкотре зрадили. Що робити далі? Як кажуть сільські люди, брати коси в руки і йти на Київ, бо інакше нічого доброго не буде.
Щоби вийти з кризи, потрібні радикальні дії, а їх не буде, бо у нас дуже ліберальний президент, а його оточення має на нього дуже сильний вплив.
Радикально ситуацію може змінити лише народ. Будемо сподіватися на це.
Катя Н.,
місто Ірпінь Київської області:
– Моменти щастя, піднесення, єдності, які були рік тому, поміж цілковито різними людьми, гадаю, випадають не часто за життя. Саме так, на межі щастя і реальної небезпеки, почувалися ми, коли чергували біля військової частини в Ірпені, де, за чутками, дислокувався спецпідрозділ російських військ "Альфа". Й досі офіційно не підтверджено, чи були російські солдати тут і чи мали наводити порядок на Майдані. Але тоді ми відчували реальну небезпеку і відповідальність за те, що може статися. Одного разу ми помітили, що у звичному режимі військової частини відчутний рух: на території побільшало людей, просто на плацу якісь люди переодягалися із цивільного одягу у військову форму. Нам здалося це дивним, адже скільки живемо тут (а наш дім розташований поруч з військовою частиною), жодного разу на території не помічали людей у цивільному одязі. Ми повідомили про це штаб "Нашої України". Для нас той час незабутній.
Сьогодні я намагаюся не дуже категорично оцінювати рік після революції. Вважаю, країна йде хоч кривими шляхами, але у правильному напрямку. Для мене, а це однозначно, все могло бути набагато гірше. Очікуваного підйому не сталося, можливо, й не потрібно наразі якихось радикальних змін, принаймні до парламентських виборів. Однак, очевидно, що в Україні немає національно свідомої еліти, здебільшого все – "нові українці". І ще дуже вражає непрофесійність в усьому. Якщо не підвищити професійний рівень, результати усіх надбань можуть бути плачевними.
Олег Скрипка вважає дії влади популістськими
Керманич "Воплів Відоплясова" Олег Скрипка свого часу став справжнім героєм помаранчевої революції. Але нині стверджує, що Майдан річної давнини не був втіленням ідеалів. Чому?
– Рік тому більшість із нас перебувал а у такому романтичному настрої: розпирала гордість за наш народ, за Ющенка і соратників. Як ти вважаєш, чи не зраджено зараз ідеали Майдану?
– Насамперед скажу, що я реаліст, а не ідеаліст. Тож завжди усе сприймав зі знижкою на реальність. Ще рік тому я все так і уявляв. Однак зараз не відчуваю жодного розчарування, тому що катастрофічних змін у гірший бік все ж не відбулося. Утім, і конкретного позитиву годі шукати.
– Фестиваль помаранчевої революції, який ти зорганізував, був покликом серця?
– Ми хотіли тоді врятувати владу від популізму. Але, на жаль, саме ця риса її зараз характеризує. Усі, хто був причетний до фестивалю помаранчевої революції, увійшов до своєрідної культурної опозиції. Адже вже тоді було зрозуміло, що Майдан не був уособленням демократії. Це була така напівдемократія.
– Зараз, коли ти їдеш в машині і слухаєш радіо, відчуваєш позитивні зміни?
– Найстрашніше, що тут позитивних змін і немає. І тут є величезна проблема. Я вболіваю за нормальний культурний простір, але мушу визнати, що стало ще гірше.
– Як гадаєш, усі артисти з тих, хто стояв з тобою поруч на Майдані, робили це щиро? І чому тепер "помаранчеві" співаки на світських тусовках вже обіймаються з "блакитно-білими"?
– Не всі. Просто у нас країна така, де живуть переважно нещирі люди. Чому так багато нещирих? Тому що щирих свого часу вирізали. І цілком логічно, що вижили нещирі. Артисти, які виступали за Януковича, тепер на коні. Під час революції вони мало не зі слізьми на очах створювали собі імідж потерпілих від "поганих" революціонерів. Вони з легкістю маніпулюють цим, тому що в них немає совісті.
– Чи заграє "ВВ" на святкуванні річниці революції 22 листопада?
– Нам запропонували заспівати одну пісню, але варто ще трохи подумати. У мене немає впевненості щодо цього.
– Скільки часу потрібно на те, щоби ситуація докорінно змінилася?
– Зовсім не в часі справа. Усе можна змінити або миттєво, або ж ніколи. Якщо як слід розібратися, то в нашому гальмуванні винне саме суспільство. Будь-які зміни залежать саме від бажання суспільства. Подивимося, що буде далі.
