Революціонери 90-х не вимагали посад

Наступної середи Україна святкуватиме 14-ту річницю незалежності. Як склалися долі тих, хто в кінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття розпочинав боротьбу за державну незалежність України? Що відчували люди, проти яких було спрямовано велику каральну машину тодішнього Радянського Союзу? Напередодні чотирнадцятого Дня незалежності ми розмовляємо з Володимиром Стариком, який за часів перебудови був одним з організаторів Народного Руху у Чернівцях.

– Які мотиви вами керували, коли починали боротьбу за незалежність?

– Я вихований у родині репресованих. Мати була сиротою, бо її батьків арештували у 1944 році. І я весь час розумів, що те, що відбувається, є чимось недобрим. Не було можливості нормально листуватися з родиною, що проживала за кордоном. Під час мого навчання у Харкові там взагалі була якась антиукраїнська ситуація. І, очевидно, ми всі хотіли, щоби щось змінилося, хоча ніхто не вірив, що це може статися. Навесні 1989 року було створено товариство "Оберіг". Нашими вимогами були державність української мови і намагання зберегти культурні традиції. З’являлися й інші організації, які займалися видавництвом літератури, що викривала злочини Радянського Союзу, самвидавські газети, такі, як "Буковинський вісник".

– Ким були і є зараз ті люди, які стояли біля витоків Руху?

– Я на той час працював інженером, пізніше був депутатом міської ради і навіть заступником голови міськвиконкому. Нині я приватний підприємець.

Анатолій Галін був засновником товариства "Меморіал" на Буковині. Пізніше виїхав до Австралії. Ігор Кравчук був вчителем і засновником Конгресу українських націоналістів на Буковині. Зараз я не знаю, де він. Василь Вовкун був актором нашого театру, пізніше режисером "Червоної рути". Зараз проживає в Києві і організовує великі державні свята. Ось ці люди і створили Рух, про яких очевидно не пам’ятає вже ні нинішня партія Народний Рух України, ні наша держава.

– Як вдавалося будити національну свідомість?

– Розпочалася робота, пов’язана з фестивалем "Червона Рута". Саме тут публічно було піднято синьо-жовті прапори. Був випадок, коли артисти, котрі приїхали на фестиваль, гуляючи вулицею О. Кобилянської, ставали до кола і починали співати українських пісень, хтось викидав український прапор. І тут вже довкола товклася міліція, але людей не чіпали. Було освячено турецьку криницю, відкрито меморіальну дошку пам’яті В. Івасюка.

На одному з мітингів, що мав відбутися на стадіоні "Буковина", але через заборону голови Ленінського райвиконкому він відбувся на Стасюка в дворі біля гуртожитків, мене як організатора і моїх друзів заарештували на 10 діб.

– Якщо порівняти той рух і помаранчеву революцію, що подібного і в чому відмінність?

– У теперішніх подіях брали участь багато людей, абсолютно далеких від ідеї, чи ті, що йшли заради якоїсь посади (хоча, звичайно, більшість все-таки були ті, хто виступав проти фальсифікації). Тоді серед організаторів було більше людей ідейних, які щось хотіли змінити. Ми хотіли, щоби було відновлено права церков, національні права українців, відбулося мовне відродження. І ми від цього нічого не мали, крім витрати власного часу і грошей. А теперішня революція виявилася такою, що люди, які були у штабі, умовно кажучи, повинні стати начальниками управлінь в адміністрації. Нам було легше, бо ніхто не сподівався мати з цього користі.

– Чи був якийсь цікавий випадок з вами пов’язаний з боротьбою за незалежність?

– Було чимало. Пригадую один з них. Мене попередили, що хочуть заарештувати. І якщо я хочу, щоби мене це минуло, потрібно лягти в лікарню і піти на якусь операцію. А у мене ні хвороб жодних немає, ні лікарів знайомих. І моя дружина порадила зробити операцію на гланди, які в мене були абсолютно здорові. Що я і зробив. І так я перетягнув декілька тижнів до початку виборчої кампанії, а далі вже не чіпали, бо я був кандидатом у депутати міської ради.

– Чим, на вашу думку, для наших людей є це свято?

– Те, що держава допустила розкрадання, і дуже збагатилися одні, а збідніли інші, не сприяє масовому святкуванню Дня незалежності. Але, з іншого боку, ми бачимо, що за 14 років воно увійшло у свідомість кожної людини як вихідний чи як свято. Сподіваюся, що через декілька років це буде таке ж велике свято, як і в інших державах. Гадаю, ще декілька років ми будемо в перехідному стані, а потім станемо державою, яка буде більше цінувати свою незалежність.