Якщо довго й уважно вслухатися в "націю", як каже Наш Президент, то можна почути, що в перервах між припущеннями – гримне чи не гримне цукрова криза, коли достигнуть вишні – наші люди розмірковують над споконвічним: що буде? Це стратегічне, почасти риторичне, питання розкладається на підпитання, що вимагають чітких і неоднозначних відповідей: "Куди нас веде нова влада?", "Коли розпочнеться обіцяне зростання добробуту?" і, нарешті, "Що буде з нашою країною?" (Охоплені ілюзіями, яких, щоправда, вже небагато, додають: "Коли ми вже будемо в Європі?", "Коли запанує справедливість?" і, звичайно, "Коли почнуть знижуватися ціни?")
Перше, що виникає за спроби дати відповідь хоча би на одне з цих питань – розгубленість. Багато незрозумілого, особливо у вищих ешелонах влади. Але політика – це така матерія, якій завжди можна дати раціональне пояснення, навіть із врахуванням таких суб’єктивних чинників, як смак, погляди, натура того чи іншого високого посадовця. Отож, відкинувши емоції, помаранчеві мрії і шкурні інтереси, спробуємо.
1. Над усім політичним колгоспом України (в т. ч. над владою) нависає неминучість парламентських виборів 2006 року. А це змушує опозицію і владу грати свої звичні у передвиборчих ситуаціях ролі: опозиція змушена робити все, що в її силах, аби в країні було якомога гірше, а якщо гірше не стає, то примнаймні через свої власні ЗМІ доносити цю ідею до суспільства; влада ж приречена утримуватися від непопулярних заходів, навіть всупереч вимогам економічного розвитку, бо їй вкрай необхідно подобатися виборцям, у нашому випадку – зберегти довіру, надану їй на хвилі помаранчевої ейфорії. А довіра ця, треба сказати, досить висока, хоча, за останніми соціологічними опитуваннями, рівень підтримки дій президента і уряду дещо й знизився, порівняно з показниками квітня, він ще цілком достатній для сумарної перемоги основних провладних політичних сил на парламентських виборах наступного року.
2. У країні відбувається складний болісний і суперечливий процес подолання спадщини попереднього режиму, суперечливість якого полягає в тому, що з одного боку треба покарати винних і відновити справедливість у справі приватизації, чого очікує від нової влади населення, а з іншого – дотриматися усіх юридичних процедур, що є невід’ємним атрибутом демократії.
3. На зовнішню і внутрішню політику України певним чином впливають переконання, смаки, уподобання вищих посадових осіб держави, а також особисті стосунки між ними, до чого усі зацікавлені мусять з часом звикнути.
Таким чином вимальовується ситуація, яку можна назвати перехідним періодом, на початку якого знаходиться пункт "Нова влада", а в кінці – "Просто влада". Тобто протягом цього періоду влада має позбутися спадщини попередньої, на яку певний час можна звалювати відповідальність за усі кризи та "тимчасові труднощі", і взяти всю відповідальність на себе, сформувавши паралельно із цим нові правила суспільних зв’язків. Іншими словами, закоренілість влади настає з втратою прикметника "нова". Те, що на цьому шляху того, хто йде, чатують чимало небезпек, зрозуміли, мабуть, усі прошарки населення, як також стає зрозумілим те, що шлях цей здолає лише той, хто виявляє волю, цілеспрямованість, послідовність.
На завершення мушу зізнатися, що заголовок цього коментаря "здер" зі свого улюбленого письменника Віктора Пелевіна, щоправда, повна назва його передостанньої книги – "Діалектика перехідного періоду з Нізвідки в Нікуди", але чого ще можна чекати від автора, який сповідує дзен і вірує у Порожнечу?!
