Якщо до президентських виборів представники української опозиції – Петро Порошенко чи Оксана Білозір – повідомляли про те, що вони куми кандидата в президенти Віктора Ющенка, то це нікого не дивувало. Тепер же, коли більшість з них посіли високі посади, це викликає якщо не невдоволення, то здивування. Чи здатні відмовитися від спокуси сприяти своїм родичам у кар’єрному та бізнесовому зростанні? І наскільки традиції кумівства прижилися серед політичної еліти? Виявляється, вони досить стійкі, і тут нова влада не пішла далеко від старої. Якщо першому президенту Леонідові Кравчуку згадували лише сприяння синові Олександру в бізнесових оборудках, то другий – Леонід – Кучма – вже вибудував цілу владну піраміду з близьких і далеких родичів. Так, його перший сват Анатолій Франчук довго керував урядом Криму і фактично вважався господарем півострова, а потім став народним депутатом, а його син Ігор (і перший зять Кучми) теж непогано розвивав власний бізнес і зараз теж є депутатом Верховної Ради. Другий зять Леоніда Даниловича – народний депутат Віктор Пінчук – став одним з найбагатших людей України, а скандальна історія з приватизацією холдингом Ахметова-Пінчука "Криворіжсталі" й досі не дає спокою урядові, депутатам і судам. До кумів і родичів Кучми та його дружини Людмили Миколаївни записували й загиблого екс-міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка й іншого екс-міністра Миколу Білоконя, й екс-голову Івано-Франківської облдержадміністрації Михайла Вишиванюка. Варто згадати й главу адміністрації президента Кучми – Віктора Медведчука, який сприяв кар’єрному росту в органах податкової адміністрації своєму рідному братові Сергію, і спікера парламенту Володимира Литвина, рідний брат якого Микола досі очолює Державну прикордонну службу.
Що ж до Буковини, то тут такі випадки за старої влади траплялися рідко, а за нової поки що не зафіксовані. Так, свого часу брати Бауери – Теофіл і Михайло – керували один – областю, інший – обласною освітою. І все б може минулося, якби Теофіл Йозефович не сприяв Михайлові Йозефовичу в обранні народним депутатом. А в іншого буковинця екс-міністра праці і соціальної політики Михайла Папієва заступником був його кум Георгій Галиць.
Не піддаючи сумніву професійні чи ділові якості всіх вищеназваних осіб, все ж виникає запитання – наскільки все це вкладається в демократичні норми управління і відповідає проголошеним принципам прозорості кадрової політики. Якщо зі старою владою ніби все поки що зрозуміло, то до нової виникає низка запитань. Чи обов’язково брат, сват, племінник і кум мають обіймати високі посади? І де межа між професіоналізмом та родинними зв’язками?
Коментар:
Ігор Буркут, кандидат історичних наук, політолог: "За радянських часів діяло правило, яке не дозволяло працювати близьким родичам в одній установі, щоби один з них був начальником над іншим. Тоді існував такий термін – "кумівство", яким позначали підпорядкування одного родича іншому та працевлаштування близьких друзів і знайомих. Нині це правило не діє, і українці мають змогу спостерігати, що таке справжнє кумівство. Коли визначальними стають не професійні якості, а ступінь наближеності до першої особи, то навряд чи щось добре із цього вийде. Хоча в історії були й інші приклади. У самодержавній Росії близькі родичі царя – великі князі – займали важливі державні посади. Наприклад, дядько останнього російського імператора Миколи ІІ Микола Миколайович на початку Першої світової війни був верховним головнокомандувачем і краще показав себе, ніж його племінник, котрий фактично програв війну. Такі приклади можна знайти й в інших європейських монархіях. Якщо взяти новітню історію, можна згадати рідного брата американського президента Кеннеді, який успішно очолював міністерство юстиції. Проте ці приклади швидше виняток з правила, ніж саме правило. Найкращий варіант, коли керівники підбираються за тими ознаками, що свого часу декларував Віктор Ющенко – патріотизм, порядність, професійність, ніж за ознаками особистої відданості чи родинних зв’язків".
