Після візиту Президента України В.Ющенка до Москви з’явилася нагода поміркувати про україно-російські відносини і про перспективи кожної зі сторін окремо. Давно вже існує стійкий стереотип, що у викладі політиків учорашнього дня перетворився на банальність, мовляв, у нас (України і Росії) страшенно багато спільного, нам нічого ділити і нібито не можна різати по живому. Погодитися тут варто хіба з тим, що нічого ділити – все уже поділено. А ось щодо спільного… На перший погляд ніби так: "вишли ми всі із совка", схильність до важких багатих застіль, амбівалентний український менталітет – загадкова російська душа, Сердючка… Але все це лише елементи форми, простіше декорації національного буття, а якщо копнути глибше то… Однак обмежимося соціально-економічним аспектом (який, щоправда, неодмінно виведе нас до політики).
Економіка Росії належить до таких, які називають сировинно-ресурсними, тобто основну частину ВВП складають доходи від реалізації корисних копалин або чогось іншого, чим обдарувала природа (риби, какао-бобів, туристичних послуг…). Галузі же реальної, виробничої технологічно складної економіки можна не розвивати, бо навіщо?! Бюджет і так добре поповнюється, тим більше, коли світові ціни постійно зростають!
Економіки же, позбавлені дармових природних ресурсів (як українська), аби вижити, змушені розвивати і постійно вдосконалювати технологічно складні конкурентоспроможні галузі.
З цими соціально-економічними парадигмами, на думку американського футуролога Ф.Закарії, напряму пов’язаний рівень розвитку демократії.
Держава із сировинно-ресурсним типом економіки може не завдавати собі клопоту з такими дурницями, як демократичні свободи, – незадоволеним завжди можна заткнути пельку легким нафтодоларом.
Держава же із безресурсною економікою такого щастя собі дозволити не може, вона змушена створювати умови політичної і – головне – економічної свободи, аби населення було задоволене і не бунтувало, аби воно розвивалося самостійно і багатіло, а значить, аби було з кого збирати гарні податки.
Тому і з’являється економічний парадокс: показники економічного зростання обернено пропорційні рівневі забезпеченості сировинними ресурсами.
Таким чином, Україна і Росія не те що однакові, – вони різні, навіть у чомусь несумісні. Україна вже приречена на демократію й економічну свободу, а Росія ще може втішатися всіма благами автократії совєтсько-імперського типу. Але недовго: доки є нафта і ціни на неї порівняно високі. Хоча
перший дзвіночок уже пролунав, у Росії відбуваються масові протести пенсіонерів проти заміни пільг грошовими виплатами. Під червоними прапорами. Дехто уже поквапився назвати все це "ситцевою революцією". А тут ще один поважний американський аналітичний центр зі своїм прогнозом. У Росії, мовляв, цього року впаде рубль, економіка зазнає краху, акції втратять 25% вартості, внаслідок чого народ влаштує чергову російську революцію і прожене Путіна. Про Україну шановані аналітики чомусь нічого не сказали.
