Все почалося з того, що я, Ігор Губерніков, захотів стати багатою людиною.
Навчитися цьому немає де, але є в кого спитати поради. На щастя, у мене є знайомий мільйонер. Телефоную і запитую: "Володимире Михайловичу, а як і мені стати заможним?"
Відповіді не було. Зрозумів, що запитав неправильно. "А як ви стали багатим?" – запитую.
"О, про це я вам розповім!"– відповів мільйонер.
Треба зазначити, що Володимир Михайлович Співаковський – доволі підприємлива людина. Він першим в СРСР відкрив школу бізнесу і першим в Україні організував приватну школу-ліцей "Гранд", заснував конкурс "Бренд року", видавав журнали "Гранд" й "Олігарх", написав декілька книг, відомий несподіваними, але прогресивними ідеями.
Разом із цікавою підприємницькою біографією вимальовується своєрідний набір конкретних рецептів, як насправді стати багатим.
Якось я зустрів знайомого видавця, який і підказав мені, що читачі газет також хочуть бути багатими, заповзятливими і відомими. Тепер у понад 20-ти газетах в різних містах України друкується серія публікацій "Історія успіху".
Історії свого успіху, не приховуючи цікавих деталей, нам розповіли Михайло Воронін та Володимир Співаковський, Сергій Бубка і Михайло Поплавський, Сергій Тигипко та багато інших відомих і заможних людей.
Володимир Співаковський:
У нас було бідне дитинство, ми ніколи не святкували мій день народження – просто не було куди запросити гостей. Мама, вчителька математики, спеціально працювала у вечірній школі, щоби вдень не втрачати над нами з братом контролю. В шість років мама віддала мене в шаховий гурток, у вісім я отримав вже перший розряд і почав брати участь у змаганнях між Будинком піонерів і санаторіями міста Сочі.
Я був маленьким за віком і на зріст, тому на сидіння мені підкладали дві дошки. Я часто вигравав у пенсіонерів, і як приз мені давали торт. Влітку до курортів Сочі потрібно було заманювати відпочивальників, і з 1961 року почали проводити міжнародні шахові турніри імені Чигоріна.
Наш керівник Геннадій Горбунов був керівником групи демонстраторів. Шахісти грали, а демонстратор спеціальним києм з тризубцем пересував фігурки на великій вертикальній демонстраційній дошці.
На дошці були цвяшки, а кожна фігурка мала отвори. Мистецтво демонстратора полягало в тому, щоби фігурки не падали, а потрапляли на цвях. Для цього потрібні вправність і вишкіл – і за партією стежити, і фігурки швидко переставляти, і не помилятися. До болю в руках я тренувався, а фігурки все одно падали. Але я мріяв потрапити в групу демонстраторів, незважаючи на свій вік та зріст. І мене взяли. Чи Фортуна до мене схильна, чи наполегливість допомогла. Ігрова сцена була сходинкова, збоку обслуговували високі хлопці, а по центру я, бо лише тут я міг дотягнутися до фігурок. Тому мені діставалися партії лідерів турніру, і мені всі заздрили. Ще б пак, дев’ятирічний хлопчина обслуговував гросмейстерів – Таля, Спаського, Корчного, Геллера, Бронштейна, Смислова. Це були кращі шахісти світу. Про мене навіть у газетах писали.
Тепер про основне – про гроші. За мою роботу платили: один рубль за демонстрацію партії на одній дошці. Турнір тривав 13 турів, я обслуговував дві дошки, тому в дев’ять років заробив перші 26 рублів. Щоліта я працював демонстратором. У мене тривалий час зберігалася дошка, підписана самим Спаським. Він написав: "Коли я був маленьким, я теж був демонстратором. Бажаю тобі стати чемпіоном світу!" Він передав мені естафетну палочку лідера. Таке запам’ятовується на все життя. Шкода лишень, що дошка десь пропала”.
Михайло Воронін:
Люди мого покоління не знали розкоші. Коли мені купили першу порцію морозива, я його їв із хлібом. Моє дитинство було запальним. Я жив у районі, де було багато так званих "босяків". Коли приходила міліція і мали когось затримати, то ловили завжди мене, бо всі інші втікали. А я був чесним, тому нічого не боявся і нікуди не тікав. Таким чином сформувався характер: я ніколи не обманював, нічого не боявся і нічого не робив поганого. Одного разу захотів вишити на звичайній подушці орнамент. Взяв голку і вишив. Мама здивувалася і запропонувала вступити у профтехшколу швейників. Я її послухав, і відтоді почався мій шлях до до професії. І до багатства.
Обов’язково треба дослухатися до своїх бажань, щоби зрозуміти, ДЕ ти потрібен, а головне – ЩО для тебе буде приємним і корисним у житті”.
Михайло Поплавський:
У нашому селі за городами був великий ставок, де щодня купалися, там і рибу ловили. Я вставав рано, із сонцем – і на ставок. Спочатку риболовля, потім, як сонечко пригріє, купання. Приношу рибу, мати готує, усе нормально. Тільки я ласун, а щоби попоїсти цукерок, потрібні гроші. У батьків грошей немає, колгосп розраховувався трудоднями.
Біля нас жила ворожка. Брала за сеанс п’ять-шість карбованців. Клієнтів завжди вистачало. Приходжу до ворожки: "Я ваш сусід, може вам свіженької рибки наловити?"
"Дуже добре, – зраділа ворожка, – якби до вечері спіймав дві-три рибки".
Іноді півдня, іноді весь день ловлю рибу, вже з інтересом. Найкращі рибини несу до ворожки, вона мені, малюкові, давала аж 5 карбованців за п’ятьох коропів!”
