Демократична коаліція з 228-ми мандатів у Верховній Раді у складі БЮТ та "НУ-НС" може бути цілком дієздатною. Перевага в три голоси дозволяє плідно працювати парламенту – було би бажання. Про це свідчить міжнародний досвід.Візьмемо за приклад хоча б уже близьку для багатьох українців Італію. На виборах 2006 року там перемогли лівоцентристи на чолі з Романо Проді. Післявиборчий розклад у італійському парламенті тоді склався такий: 158 місць у лівоцентристів, а у проурядового на той час блоку Берлусконі – 156. Отже, представники уряду на чолі з Сільвіо Берлусконі недобрали лише два місця та змушені були податися з влади в опозицію.
Характерною є й ситуація в Сенаті США. Там із сотні сенаторів 49 місць мають республіканці, а 50 – демократи. При цьому один сенатор – біла ворона, бо є незалежним, і ніхто його не перекуповує чи шантажем нікуди не заганяє. Перевага демократів становить два голоси, але це не заважає ефективно діяти як владі, так і опозиції. І ті, й інші працюють на реалізацію американської мрії, а не руйнують державність через владні амбіції. Звичайно, в американців є традиція, а влада для їхніх політиків – служіння, а не годівниця, тому вони й не впадають в істерику, коли програють. Чому переживати, якщо корисним можна бути і в опозиції?
Рекордсменами ж за такими коаліціями є французи. 1967 року на виборах до національних зборів переміг правий рух знаменитого президента де Голля. Ціна перемоги – правляча фракція, у якій було на одного депутата більше, ніж в опозиції.
Цікава ситуація склалася в Німеччині 2005 року на виборах до бундестагу. Німці сформували коаліцію, де провладні сили (ХДС/ХСС) мають 225 мандатів, а опозиція (СДПН) – 222. Перевага в три голоси, як у Тимошенко, не завадила Ангелі Меркель посісти місце канцлера. При цьому ті політичні сили (зокрема, соціал-демократи), що опинилися поза владою, не кричали про розкол Німеччини, а президент країни не закликав до універсалу. Зараз Меркель ніхто не заважає працювати на добробут своїх громадян.
Загалом у політиці кожен голос має значення, і перевага в один голос така ж значуща, як і в десять. Є й український приклад, коли політики визнали закони арифметики: 2004 року всесильним на той час Леонідові Кучмі та Вікторові Медведчуку, коли вони протягували конституційну реформу, забракло всього шість голосів, щоби помножити на нуль посаду майбутнього президента країни. А пропрезидентська більшість 2002 року завдяки одному голосу ("за" 226 народних депутатів) посадила в крісло спікера Верховної Ради Володимира Литвина. І тоді він не говорив, як тепер, про "хитку більшість".
А наші сусіди поляки не сіли на "ширку" через те, що у них на нещодавніх виборах перемогла "Громадянська платформа" Дональда Туска всього 209-ма мандатами з 460. Туск уклав угоду з тамтешнім "Литвином" – Селянською партією Польщі – та збільшив свою коаліцію до 240-ка місць. Його опоненти з "Права і справедливості" матимуть 166 місць і працюватимуть в опозиції. До речі, вибори у поляків відбулися пізніше, ніж у нас, а новий уряд вже формується зі значним випередженням.
Наскільки міжнародний досвід зацікавить українців, побачимо найближчим часом. Хотілося би, щоби знову не винаходили велосипед.
