Десь із 90-х років минулого століття в світовому суспільному обігу з’явилася думка про небачений поступ ліберальної демократії західного зразка по всій планеті. Американський політолог Френсис Фукуяма навіть книжку написав – "Кінець історії", мовляв, після демократизації колишніх комуністичних імперій – СРСР і СФРЮ – яка може бути історія?! Але хотіли по-фукуямівськи, а вийшло як завжди. Якраз тоді, коли в світі тріскотня про демократію дійшла до межі пародійності, світ розвернувся в авторитарному напрямку.
Особливості цього нового демократичного (без лапок, як це не смішно) авторитаризму полягають у тому, що а) себе таким він не визнає, а називає "справжньою демократією"; б) широко і часто практикує такий атрибут демократії, як вибори та – ще з більшою охотою – референдуми; в) є геополітичним другом чи принаймні – не ворогом Заходу, а точніше США. Витримавши ці три умови, можна робити все, що хочеш.
Можна, як пакистанський генерал Первез Мушараф, здійснювати військові перевороти, захоплювати владу, проголошувати себе президентом країни, розганяти демонстрації протесту, час від часу впроваджувати надзвичайний стан і – тобі нічого за це не буде. Бо ти – стратегічний союзник США у боротьбі зі світовим тероризмом.
Приблизно теж саме можна вже сказати і про недавній форпост демократії на Південному Кавказі – Грузію. І хай нікого не бентежить те, що М. Саакашвілі під тиском опозиції погодився на дочасні президентські вибори, не сумнівайтеся – він їх виграє.
У Російській Федерації "демократ чистої води" В. Путін теж послідовно грає у процедуру. Дуже ймовірно, що він покине посаду президента, аби, якийсь час пробувши прем’єр-міністром, потім знову успішно пробалотуватися на легітимних, визнаних Заходом і зокрема США президентських виборах. А тим часом, аби вже ні в кого не було жодних сумнівів, з ініціативи партії влади "Единая Россия" буде скликано такий собі Земський собор (на подібному 1613 року обрали царем першого Романова), на якому Путіна буде проголошено Національним Лідером. Тобто, незалежно від посади, він впливатиме на всі найважливіші рішення в державі, як свого часу Ден Сяопін у Китаї, аятола Хомейні в Ірані чи генерал Піночет. За цією логікою, нинішні президенти Пакистану і Грузії, відповідно – Мушараф і Саакашвілі – можуть проводити скільки завгодно виборів і референдумів, перетворювати президентські республіки у парламентські, самим ставати прем’єр-міністрами і залишатися такими собі незмінними "аятолами демократії" у проблемних для США регіонах. Як і Путін. Бо що би там не казали, а він не ворог США, як Уго Чавес, хоча б тому, що президент Венесуели називає Дж. Буша дияволом, а президент РФ ходить з ним на риболовлю.
Україна цього шляху не уникне, більше того, вона на нього вже стала: у нас була кольорова революція, ми були форпостом демократії у Східній Європі, ми не ворог, а місцями навіть друг США, нарешті у нас минулого тижня силовики розігнали цивільних протестувальників (у Криму). Не складається лише з аятолою. Хто ним стане? Чи це взагалі буде аятолиха? Хоча, знаючи історію, можна припустити, що аятол демократії в Україні буде одночасно кілька. Традиція.
