Сказати, що наші владці й політики геть бездарні, вже не скажеш. Дещо їм вдається. Ось, наприклад, цілеспрямована невтомна праця зі встановлення розмежувальних знаків між різними частинами України марно не пропала. Трирічні (з 2004 року) зусилля в цьому напрямку починають давати свої плоди – самоідентифікація українців у різних регіонах країни, багато в чому відмінна, переходить подекуди в діаметрально протилежні форми. Результати виборів, якщо не рахувати "болота" (в політологічному сенсі), що голосувало за блок Литвина, чітко засвідчили межу між двома різними Українами.
Ні, той, хто відстоюючи однорідність України, стверджує, що простих людей як на Донбасі, так і в Галичині турбують одні й ті ж (комунальні, цінові, медичні…) проблеми, має рацію. Це справді так. Але лише на економічно-базовому рівні, що стосується елементарного фізичного виживання людини. Та коли цей рівень подолано (тобто сяке-таке існування забезпечено) і людина виходить на вищий, морально-духовний, світоглядно-ментальний, мовно-культурний рівень, де на весь зріст постає питання самоідентифікації, тоді й виявляються всі відмінності між хрестоматійними Львовом і Донецьком. На загал, ні для кого нічим новим це не є. Як і не здивуєш нікого безперервними заклинаннями політиків на тему "зшивання" України. Тому й не варто дивуватися з того, що в разі таки утворення демократичної коаліції (БЮТ+"НУ-НС") і переходу Партії регіонів в опозицію протистояння двох різних Україн буде оформлено ще й політично і проляже через парламент. Одна "україна" при владі, друга – в опозиції і… хотілося би, щоб через каденцію було навпаки. Це було би порятунком для держави, якби різні політичні "україни" змінювали одна одну при владі, як ліві-праві – у цивілізованих демократіях. Але в нас у когось можуть не витримати нерви, особливо, коли така жадана влада вислизає з рук, і тоді той, хто програє, може вдаритися "в отказ". Наприклад, як БЮТ, так і ПР може запросто паралізувати роботу ВРУ, вивівши з парламенту 150 депутатів.
А поки що до реального дерибану парламентських і урядових посад не дійшло, ще є трохи часу з цікавістю і подивом поспостерігати за протистоянням двох Україн у вимірі символів. У цій символічній фазі, не побоюсь цього слова, боротьби на передньому краї – сам президент Віктор Ющенко. Присвоївши своїм указом звання Героя України командувачу УПА Романові Шухевичу, він, звісна річ, потішив національну гордість однієї частини країни, але тим самим ще більше роздратував іншу. Це нічого, крім згуртування електорату комуністів і регіоналів не дало. А можна було вчинити далекоглядно, як той самий президент Ющенко – щодо іншого розмежувального знака між двома Українами – НАТО, це, мовляв, питання не на часі, воно відкладається до кращих часів, чим вибив аргумент з рук своїх опонентів, якщо, звичайно, невдовзі він не відіграє цю тезу назад.
Опоненти же умовно "ющенківської" України ні Шухевича-героя, ні вулицю Івана Мазепи в Києві не пробачили і – суто символічно – завдали двох ударів у відповідь. Особисто – Вікторові Ющенку. Бо наругу над національними символами на Говерлі та відкриття пам’ятника Катерині ІІ в Одесі інакше як символічними ляпасами президентові України назвати не можна. Адже Говерла – це "священна гора" блоку "Наша Україна" та конкретного політика Ющенка, а цариця Катерина ІІ – не лише зруйнувала Запорізьку Січ, а й замучила її останнього кошового отамана Петра Калнишевського, від якого, кажуть, бере свій родовід "козацький син" Віктор Ющенко.
Тепер можна було би очікувати ударів у відповідь, але їх, швидше за все, не буде, бо політична боротьба із символічної фази переходить у реальну. Треба не прогавити не лише посади у ВРУ та уряді, а й саму владу.
