Психологи стверджують: ніхто не хоче зла, просто уявлення про добро у всіх дуже різне. У контексті подій виборчого процесу ніхто з його учасників теж не бажав зла – ні собі, ні своїм опонентам, ні, звісно, – Україні. Просто уявлення про добро у всіх було своє, хоча за спільною для всіх пошуковців парламентських крісел схемою: добро наше полягає у посіданні влади, добро опонентів – у плідній праці в конструктивній опозиції, добро України (якщо все буде так) – настає автоматично. Тобто всі, як завжди, хотіли як ліпше…
Минула виборча кампанія за всієї своєї швидкоплинності все-таки за цей короткий термін встигла засвідчити одну не дуже приємну для нації, як каже Ющенко, річ. Виборча агітація, яка ще років десять тому апелювала до голови (розуму) виборця, 2004 року – до його серця, на цих виборах зверталася до електорального шлунка. Якщо ця тенденція збережеться, то на наступних виборах, очевидно, об’єктом агітпропу стане те, що нижче шлунка. Або те, що на споді, словами письменника Юрія Покальчука.
А наступними виборами, якщо не станеться ще одних позачергових парламентських, мають бути президентські. І щодо них вибори 30 вересня багато чого прояснили. Стало ясно, що в Україні є лише два політики з президентськими рейтингами, і прізвище "Ющенко" серед них не значиться. Не знати чи прораховував Віктор Андрійович (або його перевчене оточення) наслідки створення прецеденту дострокових виборів, чи просто хотів як ліпше, а вийшло як завжди, але сталося те, що сталося. Проти рейтингів "за 30" Юлії Тимошенко і Віктора Януковича 15% прихильності (а НУ-НС і В.Ю. – близнецы-братья) автоматично переводять Віктора Ющенка у другий ешелон української політики, в компанію до
П. Симоненка, В. Литвина, О. Мороза, Наталії Вітренко та Михайла Бродського. Прикро, звичайно. Якщо, ініціюючи дострокові вибори, Ющенко це знав і свідомо пішов на особисту політичну жертву заради України, то честь йому і слава героям, але якщо – ні, то самі знаєте що. Парадокс у тому, що "розгін парламенту" був чи не найсильнішим кроком Ющенка-президента, після якого він повернув собі повагу і довіру багатьох своїх розчарованих помаранчевих прихильників. Тим болісніше буде усвідомлювати, що саме цей крок і може призвести до його політичного самоспалення.
Коли пишуться ці рядки, ще невідомо, яким буде формат найвірогіднішої коаліції, але вже можна припустити, що партії-гіганти стануть заручниками партій-карликів, що теж пройшли до ВРУ. Слони змушені будуть зважати на мосьок (не думаю, що якась із партій образиться на порівняння її з героїчним, безстрашним, доблесним песиком Моською), які за бажання зможуть крутити ними, як хвіст собакою. Тут не можна не погодитися з Юлією Тимошенко, що Україні терміново потрібна нова Конституція або принаймні – вдосконалена стара. Хоча перш ніж її виносити на всенародний референдум, необхідно досягнути консенсусу щодо єдиного прийнятного варіанта Конституції якраз між "слонами". Бо якщо Партія регіонів буде, скажімо, за парламентську республіку, а БЮТ – за президентську, то пів-України проголосує за один варіант, а інша половина – за інший, і з референдуму вийде пшик.
Також ці вибори засвідчили ще одну дуже важливу річ. Якщо у відсотковому вимірі проаналізувати результати трьох останніх виборів, стає зрозумілим, якої України хоче більшість її населення. Радше, якої не хоче. Отож, ті, хто голосували 2004 року за Ющенка, 2006-го – за НУ, БЮТ, СПУ, а тепер – за БЮТ, НУ-НС і Блок Литвина, не хочуть України – проросійської, євразійської, совкової… Відповідно, вони бажали би України – незалежної, європейської, модерної… Питання лише в тому, чи зуміють владці й політики виконати обіцяне? Чи вийде як завжди?!
