За ситуації, якою ми наразі маємо змогу насолоджуватися, політичний клас України припустився помилки, що для нього може стати фатальною. Він сам, своїми власними руками, різко понизив своє, мовою біржі, суспільне котирування. Згадаймо, як було ще зовсім нещодавно – одні вибори тому. Після "епохальних" президентських виборів 2004-го ці мали бути ще "епохальнішими". Тобто, ці вибори повинні були легітимізувати дві очевидні (як тоді здавалося) речі: прощання з проклятим кучмівським минулим і утвердження радісного європейського майбутнього. Погодьтеся, заради цього справді варто було псувати собі вихідний і ставати в чергу до виборчих дільниць. Що з того вийшло (розчарування, крах надій, збайдужіння…) – відомо, ми наразі не про це, а про градус ставлення суспільства до виборів зокрема і до політичного класу на загал. Від кипучих 100 градусів 2004 року і майже таких 2006-го позначка суспільної політичної заангажованості вперто повзе до нуля, а подекуди загрожує перейти до від’ємних значень. Нижче плінтуса, як небанально люблять жартувати веселі і кмітливі. Самі винні. Не веселі, кмітливі і не люди, звісно, а відомо хто.
Виявляється, що Кучма ( не людина, а владно-політична функція) незримо присутній у кожному українському політикові. Як Будда – у кожному буддистові, а Путін, за словами соціального психолога Олега Покальчука, – у кожному політикові Російської Федерації. Парадокс лише в тому, що Будда в більшості буддистів може не проявитися, а Кучма в українських політиків навпаки – не може не проявитися. А оскільки копія завжди гірша за оригінал, то не дивно, що вчорашнє побожне ставлення українців до своєї влади і політики змінюється на діаметрально протилежне.
Ще раз: самі винні. Своїми примітивним, фальшивим, часом аж абсурдним веденням цієї виборчої кампанії вони уже майже відкрито заявляють, що мають нас за баранів, словами Мороза, або, якщо послуговуватися ближчою їм лексикою, – за лохів. Єдиний прогрес, чим нинішні відрізняються від демагогів минулого, – це ефектність (вигадана штабними креативниками) агітаційної фрази ( чого варте лише, скажімо, Луценкове порівняння міністра Рудьковського з партизаном Ковпаком, що досі пускає під укіс потяги, не знаючи, що війна давно закінчилася) та відверта технологічність у підході до виборчого процесу. Кампанію організовують і провадять місцеві чи зайшлі політтехнологи, які у нас, виборцях, вбачають електорат, а перед своїми працедавцями-політиками оперують таким поняттями, як імідж, слоган, позиціонування, шоу, месиндж, логотип, партійний спікер тощо. Політики слухають, хоча й мало що розуміють, завчають, повторюють, а потім виходить, як у тому анекдоті початку ХХ ст., але ще до революції.
В українське село на ресорній бричці приїжджає панок агітувати за свою партію.
– Я гуманний чоловік і прогрес – моя ідея! – вигукує кандидат у депутати Государственной Думы.
Селянин у задніх рядах запитує сусіда:
– Куме, що він каже?
– Каже, що був гуменним, прокрався, а тепер не знає, де він.
Гуменний, якщо хто не знає, це щось на кшталт бригадира рільничої бригади в радянському колгоспі або завідувача током під час жнив, а якщо в сучасних реаліях, то це типу "бугор" над батраками у багатого фермера. Важко пояснити. Так само, як важко нормальною людською мовою пояснити, що реально нам обіцяють усі ці партійні шоу, іміджі, слогани, логотипи і просто типи.
