Отже, хоча це й абсурдно посеред літа, виборча кампанія розпочалася. Як вчить нас уже, мабуть, колишній бютівець, а тепер вільний демократ Д. Видрін, кожен суб’єкт виборчого процесу розгортає свою кампанію за двома основними векторами – ненависті до опонентів і любові до виборців.
Ненависть матеріалізується у розвінчуванні найпідліших, які лише можуть бути, підступів опонентів проти народу, а найголовніше – проти нашої світлої сили, яка лише одна здатна цей народ захистити. Коли вже те, що називається чорний піаром, а по суті є брудними наклепами, не діє, вдаються до крайніх заходів: вони хочуть убити нашого лідера. Та гранати вибухають, дорожньо-транспортні пригоди стаються, снайперів на дахах хтось бачить, а лідер, слава Всевишньому, живий-здоровий. Отож і це, в людському плані найстрашніше, теж не діє. Залишається другий вектор – любов до виборців. Що наразі ми можемо з надією на поповнення гаманців спостерігати.
Пішли обіцянки дати грошей. Обіцяють всі – і коаліційники, і опозиційники, і невдахи, але особливо в цьому сенсі відзначився президент Ющенко, який своїм, якимось паранормальним зором угледів те, чого прості смерті не бачать: ми, виявляється, ходимо по грошах. Офіційно це називається "Соціальні ініціативи президента", які передбачають такі нечувані підвищення зарплат і пенсій, що аж не хочеться повторювати, аби не наврочити. А хто проти? Ніхто, навіть Вітренко за. Просто співати тягне.
Незважаючи на те, що сьогодні серйозне державне свято – День Ще Не Спотвореної Поправками Конституції, хочеться заспівати не "Разом нас багато…", а щось таке легковажне, бурлескно-травестійне. Була колись така пісня. Ліричний герой родом, очевидно, десь із козацької України, припускає, що якби він був полтавським соцьким (сотником), то багацько дива б наробив. Дослівно не пам’ятаю, але обіцялось, що у ставках плескатимуться карасі в сметані, на деревах ростимуть галушки, а на городах вродяться макітри з варениками. Тому ми як слухачі цієї пісеньки, якої нам тепер заводять уже в інтерпретації партійно-блокових програм, маємо повне право запитати: де карасі в сметані? де галушки на вербах? де макітри з варениками замість бур’янів на ланах широкополих? ( де п’ять мільйонів робочих місць? де покращення життя вже сьогодні? де бандити в тюрмах і багаті, що діляться з бідними?) Адже кожен з вас чи то вже був чи є тепер тим самим полтавським соцьким. Відповідь, звісно, є. А якщо нема під рукою, то згідний безкоштовно виступити в ролі політтехнолога і порадити відповідати так: вороги заважають! Які вороги? А що, не ясно? Для цих – ті, для тих – ці, а для того – взагалі всі, крім Балоги, Гелетея і баби Параски.
На певному етапі, в короткотерміновій перспективі, як вони навчилися говорити, для нас, підданих того чи іншого полтавського соцького, настане веселе життя. Бо гроші давати будуть. Декому вже дають. І то не лише, як водиться, під час виборчих кампаній – за агітацію і пропаганду, за участь у мітингах, за розклеювання листівок, а й цілком офіційно виплачуватимуться підвищені пенсії і зарплати. До того ж за принципом – хто більше? – уряд, президент, парламент… Це триватиме, до речі, й після виборів, якщо такі відбудуться, бо новий уряд, якої барви він би не був, завалюватиме країну грішми, пам’ятаючи, що будь-якого чергового другого квітня може з’явитися президентський указ про розпуск Верховної Ради. Бажання усіх претендентів на верховну владу дати "нашим людям" рибу (гроші) замість вудки (системних реформ) перетворює країну, за словами В. Портникова, у соціальне казино. Про те, що пенсіонер і бюджетник понесе ці додаткові кошти на базар, чим ще більше розкрутить інфляцію, вони думати не хочуть. Та й хто взагалі у цей період думає про щось таке?! Літо, сонце, море, пляж…
