На зеленій у прямому сенсі Буковині до кінця не уявляється повна картина посухи, яку спричинила ця непередбачувана сонячна агресія на Півдні та Сході України. До нас наслідки цієї біди доходять опосередковано – у вигляді відчутного підвищення цін на хліб. Невмотивованого підвищення, кажуть представники влади у центрі і в регіонах, але ж знаєте, як воно в нас буває: з’являється якийсь катастрофічний привід – зростають ціни на споживчі товари, катастрофа ліквідується або зникає сама по собі – наслідки у вигляді підвищених цін залишаються.
Цього разу катаклізм-посуху ні якимись технічними засобами, ні владними циркулярами ліквідувати неможливо, залишається покладатися лише на небо, у прямому і переносному сенсах. А у нього, неба, своя правда, якщо його десятиліття за десятиліттям коптити індустріальними викидами, то воно може і потемніти (в нашому випадку – побіліти). Минулого тижня мав нагоду побачити таке біле від спеки небо, випалену землю і людей на ній. Подорожуючи авто через південь України, а потім об’їхавши пів-Криму, довелося повірити, що вислів "пекло на землі" часом не лише зловісна метафора. А вода без перебільшення – життя. Та найголовніше пересвідчитися, що люди, особливо наші люди, можуть виживати практично за будь-яких найекстремальніших умов.
Уявіть собі рудий марсіанський пейзаж, кар’єр з видобутку будівельного каменю серед понурих сопок і людей, що в неймовірній куряві, під пекучим сонцем, за тридцятип’ятиградусної спеки вантажать на машини двадцятикілограмові блоки, а зарплату начальство дозволяє нараховувати не більше 1500 гривень. Це – Крим, аби нікого не образити, пекельний.
Але оскільки за основним законом буття все має свою протилежність, то слід визнати, що є і Крим райський. Це, як неважко здогадатися, південне узбережжя, більше відоме під абревіатурою ЮБК (южный берег Крыма) – вузька смужка благодатної землі між скелястими горами і теплим морем. Підозрюю, що саме це сакральне "юбека" для багатьох московських великодержавників і становить основний і потаємний сенс відомого слогана "Севастополь – город русской славы".
Колись, у своїй кармі провідника УНА-УНСО, Дмитро Корчинський епатажно заявляв, що Крим може бути або українським, або безлюдним, натякаючи на унсовську окупацію цієї провінції за реальних спроб відділити її від України. Частково сталося і те, і те – Крим певною мірою, в степових районах, безлюдний (на покинуті сільські будинки жаль дивитися) і такою ж мірою український. Але – однозначно – не російський, хоча російськомовний. Крим український не лише тому, що розташований у межах української держави і перебуває під адміністративним контролем Києва, а головно тому, що мешканці Криму, самі того, може, й не усвідомлюючи, не володіючи українською мовою і не читаючи україномовних газет (крім чорно-білої "Кримської світлиці", таких там більше немає), вже стали українцями. Навіть у Севастополі, де російських триколорів більше, ніж тризубів, на офіційних вивісках. Бо якщо говорити про політику (а про що ще десь після третьої?) чи то з водієм-далекобійником із Сімферополя, чи з ялтинським пенсіонером, чи з олігархом місцевого масштабу з Євпаторії, то всі сходяться на одному "Достали!", тобто дістали. Як і водія-далекобійника з Чернівців, сторожинецького пенсіонера чи олігарха місцевого масштабу з Путили. Отож, можна стверджувати, що всі регіони міцно з’єднані, з’єднані своїм спільним ставленням до влади і політики. Різниця лише в тому, що на Сході, Півдні і в Криму люди розчаровані Януковичем і Партією регіонів, а на Заході, в Центрі і в Києві – іншими персонажами. Але спільне одне – ілюзії щодо них вигоріли, як трава придорожня.
